Нарешті, припиняємо дискусії і починаємо вибір нової управи, чи як ми кажемо, правління МУРу. Я знов намагався дуже щиро і дуже наполегливо перечити, але дарма. Мусів погодитися на продовження головства, яке накинуто мені "через аклямацію" без єдиного спротиву. Членами правління стали: Ю. Шерех, Б. Подоляк, Ю. Дивнич, С. Гординський, Ю. Косач. Кандидатами – В. Державин, Яр Славутич. Ревізійна комісія – Ф. Дудко, В. Домонтович, Д. Гуменна… Кандидати – Ю. Клен і В. Чапленко.
На закінчення ще одна моя, вже імпровізована ораторія, буря оплесків і о годині третій з’їзд закрито. З дуже піднятим, великим, приємним настроєм. Мої острахи, що з’їзд зійде на манівці, не виправдались. Це був дуже ефектний і дуже дружній збір людей, колег, товаришів. І навіть друзів. Шкода, що цього не міг бачити мій "любий друг" Маланюк… який, розуміється, "випік" себе з цього "гарячим залізом", передавши все це анатемі.
Далі спільна вечеря, по вечері гурткові гостини. Я, з певною групою, потрапив до мого видавця Романа Паладійчука на добру "ковбасу та чарку". І хоч наші предки звикли думати, що "де ковбаса та чарк,а там же минеться і сварка", але на цей раз це не справдилось. Я потрапив тут у порядну халепу… І з дуже несподіваного боку. Я надіявся чогось такого від "Державин і С-ка", міг надіятись дечого від "політиків", але враз, трохи підпивши, розійшовся Косач. Тоном скарги і плачу нарікав на всіх, що його "переслідують" і накинувся на мене, що я його не захищаю. При цьому стратив терпець і наговорив мені таку купу нісенітниць, що робилось ніяково… Єдине щастя, що корчі Косача на мене не діють.
Біля дев’ятої години наше товариство завітало до Білецьких. Здавалось, тут буде краще, перейшли на поезію, Стефанович зачитав кілька своїх поезій, але згодом Косач знов осідлав свого коника і почав гарцювати зі скаргами. Я щось відповів і Косач "розругався"… Всім це не дуже подобалось і може навіть і самому Косачеві, бо при відході він вдався до Білецького, щоб той на мене "вплинув"…
То ж то, що тут було "впливати". Єдине, що я грішний до цього часу робив, це захищався від різних, через нього, нападів, переконував його не виходити з організації, мало не посварився з Маланюком і чекаю грізного зударення з Донцовим. Тому не можу зрозуміти, що його саме, в цьому випадку, болить. Зрештою, від давна-прадавна, Косач не почувався зі мною добре. Тримався насторожено, говорив заїкувато… А тепер ось дійшло до чистісенької лайки. Чим це пояснити? Невже заздрість? Він це заперечує, але що інше?
Цієї самої ночі, в готелі, продовження наших любезностей. Трапилось так, що наші ліжка – Косача, моє і Костецького були разом. Косач не міг втихомиритись і Костецький почав йому доказувати, що він не має рації. Ніхто йому в цьому не винен. Це ж бо він сам розпочав ту коломийку з тією "вільною літературою" і не дивлячись на це – далі "благоденствує в бандерівцях", а Маланюк з Донцовим, замість проти Косача, ведуть атаку проти Самчука. В одному фронті з Косачем. Отже, чого йому плакати і смаркатись? Ця розмова протягнулась далеко за північ.
В понеділок, 17-го засідання правління, моє інтерв’ю для "Укр. Вістей", де я старанно повторив свої тези з промови з’їзду, полагодження деяких редакційних справ і о годині 12.19 "шнельцуґ"-ом, в товаристві Дудка, Веретенченка, Степаненка і Юрія Вовка, від’їзд до Штуттґарту.
До цього з’їзду вийшло кілька видань МУРівської "Золотої брами". Крім мого "Шеремети", "Тигролови" Багряного, третій збірник МУРу і ще кілька менших появ. Повертались втомлені, досить зденервовані, але вдоволені.
25 березня. Середа. Їду до Мюнхену. Минулу ніч погано спалось, турбували МУРівські справи. Причиною до цього є таке ось посланіє Шереха:
"Мюнхен, 19.3.47. Дорогий Уласе Олексійовичу!
Висилаю Вам обіцяну статтю проф. Ольхівського про Казеллу. Для "Зошитів". Його примірник і гонорар прошу вислати на мою адресу. Він хотів написати цикль статтей про сучасну нашу музику, зокрема вказати в них на негативні прояви в капелі бандуристів (що, на мою думку, вже давно пора зробити). Чи замовити?
Сьогодні я з Косачем робили демарш у Вовчука. Домонтович, як і слід було чекати, не з’явився на наше запрошення і уникнув висловити свою думку. Вовчук вельми охоче пристав на всі наші вимоги. Він не заперечує проти проголошення надпартійности в першому числі журналу, згодний, щоб журнал виходив з зазначенням співпраці з МУРом і щоб Домонтович і я мали право абсолютного вета. Він навіть запропонував нам усунути з редакції Т. і Н., на що ми відповіли, що це не конечне. Єдина його вимога, – щоб в журналі не міщено творів, які проповідували б ідеї українського чи будь-якого комунізму. З приводу фінансової сторони він сказав, що тут потрібна опінія їхніх фінансистів, а як тільки вони її матимуть, вони відрядять когось до Вас на остаточне затвердження.
На мій протест у справі "Зошитів", він просив про всі конкретні висновки доводити до його відома і обіцяв уживати заходів. З усієї розмови я виніс враження, що він дуже добре зрозумів, про що йде, але це справді не викликає в нього жадного невдоволення, навпаки, що він був би радий, якби журнал виходив під фірмою нашою. У цьому випадку було б цілком можливо, щоб "Грань" просто радила своїм читачам "Зошити" – з умовою, звичайно, такої ж рекомендації "Грані" в "Зошитах". Аби тільки не робив капостей Домонтович.
Мені спало на думку організувати чергову нашу конференцію інакше, ніж досі: присвятити її обговоренню не доповідей, а художніх творів. Найкраще було б взяти драми, бо їх багато хто пише і багато хто з них дебютує. Автори прочитували б свої твори і зразу відбувалося б обговорення. Тим самим ми і вийшли б з того глухого кута критичної дискусії, куди почасти зайшли. Читати б могли Ви, Багряний, Косач, Полтава, може ще хтось. Звичайно, це було б уже десь улітку. Якої Ви про це думки?
Ми говорили про мою рецензію на Петрова, але не договорилися. Я прошу вислати її мені назад, бо для "Зошиту" вона зовсім не підходить. Також, коли ще є, прошу вислати мені трохи МУРівських коверт.
Щире вітання Т. Ф. Ваш Ю. Шерех.