Коли починалась остання велика війна, то польське радіо, таємничим голосом, подавало сигнали про налети німецького летунства: "Ля-Пу! Надходзі!…" Щось подібне можна сказати про цей наш збірник "МУРу". Надходзі. Надходить велика війна. І почав її пресловутий наш Гуляй-пільський батько, зі славного шляхетського герба родини Косачів, своєю грізною армадою з гремучими зміями, шипучими газами, тріскучими фразами з назвою "Вільна українська література".
Ой, та й дісталося там усім нам малим, недотепним, нешляхетним та грішним! Ой, та й дісталось! Розчесав вздовж і впоперек та розніс на шматочки добу нашого ґросмайстра Д. Донцова і саме за те, що той не робив так, як робив великий, мудрий, всезнаючий і всеобіймаючий, вездесущий і непомильний цей наш Катон.
Це не було для нас несподіванкою, ми чули цю ревеляцію на нашому з’їзді, але тоді це було в нашій тіснішій родині, в середовищі, яке проголосило, що "це мусить бути трибуна літературно-мистецької праці й дискусії, трибуна для всіх вільна й не обмежена апріорними доктринами", тож то тепер, це визивно виступає на форум де "вільну дискусію" розуміють аргументи "каблів" і традицією "Нашої боротьби" (Ульм), до яких, зрештою, належить і сам автор "вільної літератури", який, нещо так давно, зчинив нам цілу аварію тільки тому, що хтось там сказав про нього кілька не таких, як йому подобалось, слів.
На цьому також форумі десь там знаходиться і сам атакований творець "вісниківства", пресловутий наш Д. Донцов з цілою плеядою його "квадриґ" на чолі з моїм "дорогим і незамінимим другом" (дедикація на його фотокартці), Є. Маланюком, який, тобто Донцов, не належить ані до безборонних, ані, тим більше, толерантних. І розуміючи його логіку, він не буде зважати на наші "вільні трибуни і вільні дискусії", ані на склад редакції збірника "МУРу", а перенесе всю відповідальність на голову того самого МУРу, вважаючи його своєрідним зрадником ідеалів "вісниківства", до яких він був також причетним.
Отже, моя альтернатива ясна: боротьба не на життя, а на смерть, з Донцовим і його середовищем. Із-за Косача.
Що таке Косач і чи вартий він такої нашої жертви?
Пізнав це прізвище з ім’ям Юрій, зі сторінок "Літературно-наукового вісника" з року 1928-го, що виходив тоді у Львові і редагувався таки Донцовим. Трохи згодом, це прізвище звідти зникло, бо воно перемандрувало до таких "Нових шляхів", що виходили також там саме, але редагувалися Антоном Крушельницьким. Це був стрибок з націоналізму дірект в комунізм без пересідки, що мало намір скористатися з добрих гонорарів совєтського консуля, але потрапило у велику халепу, бо редактор "шляхів" Крушельницький виїхав в Україну, а там одразу на Соловки, тож то співробітник "шляхів" Косач дістався всього лиш до польської в’язниці в Луцьку (чи Ковлі?), і був обвинувачений за націоналізм і комунізм одночасно.
Трохи згодом, здається року 1932, цей лицар гарячого серця, зі своєю жінкою Тамарою, прибув до Праги і дуже намагався вернутися назад до Донцова і, пригадую, ми з Ольжичом, також намагалися, робити йому в тому протекцію, але наскільки один наш приятель був абсолютно безпринциповий, настільки другий був занадто принциповий, то з нашої інтервенції нічого не вийшло.
Косач лишається деякий час "безпартійним", але згодом переїжджає до Парижу, стає націоналістом ОУН з маркою 100%, працює в газеті "Українське слово", де друкує ряд ура-націоналістичних, кучеряво-гомінких аляборатів, щоб ще кілька років пізніше, перемандрувати до табору гетьманців на всі сто процентів, переселитися до Берліну, редагувати їх газету "Наша батьківщина" і друкувати там серію ура-гетьманських, кучеряво-гомінких, знов таки, аляборатів найвищого реторичного рівня. Війна застає нашого лицаря в Берліні на пості спікера німецької пропаганди радіовисильні українською мовою… Далі він у Львові, арештований німцями за… Краще про це замовчимо, бо до політики це не має ніякого відношення…
І нарешті ось табори УНРРА. Під цю пору, Косач знов партійний. Бандерівець. І комендант одного їх табору.
Феноменальна, гідна пера Сервантеса, кар’єра. Дон Кіхот навиворіт. Але чи варто ж за нього, наприклад, вам чи мені, входити в тяжкий конфлікт з Донцовим чи Маланюком? Свят, свят, свят! Це треба хіба зовсім з’їхати з глузду. Тим більше, що з Донцовим ми мали стільки спільного, я був його учнем, його протеже, почав у нього свою літ-кар’єру, залишився з ним до самого кінця "Вісника", ще не так давно, на Волині, написав про нього довгу статтю, яка друкувалась по всій Україні… Багато з його думок і ідей були мені завжди близькі і такими зісталися…
І лишень недавно я почав з ним дискусію з приводу виходу його книжки "Дух нашої давнини", де мені не подобались його міркування з приводу так званих каст, на які він би хотів поділити українське суспільство. Цього я, розуміється, не міг перетравити, почав з ним, з цього приводу, листування, при зустрічі в Берліні сорок третього року, мав довшу з ним усну дискусію, але це не значило, що я був проти нього взагалі.
Лише я знаю Донцова. З такими поглядами на явища він не погодиться. Для нього нема поняття дискусія. Він дивиться і бачить явища лишень і виключно зі своєї точки бачення й інших ніяких точок бачити не хоче і не може. Таким його створено і такий він є. І іншим не може бути.
І я готовий сприймати його таким… Лишень він не готовий на це погодитися. Щоб зарадити справі, я мусів би тепер нагло, раптом, демонстративно зріктися головства МУРу, вийти з його членства, міцно брязнувши за собою дверима, написати гостру статтю проти Косача і тоді, можливо, мене було б помилувано. Але із застереженням… З певною, затяжною карантиною… Це так нагадує ментальність Сталіна, що на саму згадку про це, мені робиться тошно.
І тому конфлікт… Щоб уникнути конфлікту із самим собою – конфлікт з Донцовим. Зайвий, безглуздий, але конфлікт. Наша ідея МУРу "вільної дискусії" мені імпонує. Ми можемо бути разом, бо ми мусимо бути разом, не дивлячись на всі наші "ідеології". Навіть з таким Косачем… Бо не дивлячись на всю його хамелеонщину, за ним водиться і щось інше. Він автор цілого ряду літературних писань, які без сумніву знайдуть місце в історії літератури нашої мови, за сто років його біограф буде писати про його теперішні походеньки з поблажливою посмішкою, як це пишеться тепер про такі справи Байрона чи Бальзака, його стаття "Вільна література", це лиш перелицьовання інших його писань, де він розносив те, що сьогодні звеличує і якщо знайдеться колись дослідник цього явища, він буде бачити, яка страшна саламаха думання містилася в голові цієї людини. І коли б ми брали це поважно, це значило б, що ми не вміємо шанувати самих себе.