Плянета Ді-Пі

Сторінка 2 з 105

Самчук Улас

Сергій Миколаєвич виїхав у пошуки місця, а вернувшись, заявив, що поки що, єдиним таким місцем для нас є табори і найкращим для його фірми є табір Ульм в Баварії.

Що ж торкається нас з Танею, то ще за моїх відчитових поїздок, я облюбував Оффенбах біля Франкфурту на Гессенщині.

І от з початком листопаду ліквідація нашого Гальсдорфу почалася. Складна, не легка, але звична операція, за останні два роки, їх таких за нами десятки. І так воно сталося. Далі, за вашим дозволом, ми дамо слово моєму вірному, щоденному другові нотатникові, до якого, день за днем, вносилось головне з пережитого і якого дозволяємо собі тут поширити фактично і вдосконалити формально… За порядком днів, місяців і років.

Листопад

7-ме число. Середа. Табір Оффенбах. Мрячне небо. Температура плюс 10. Прибули сюди ще в неділю 4-го, але щойно сьогодні зміг знайти час для нотатника. Підвезли нас сюди Куниці по дорозі до Ульму. Залишились тут з нами також Биковські. Прощання з Куницями не було легким, ми з ними близько зжилися… Оселилися ми на "покищо" в перехідній кімнатці адміністраційного бльоку з дуже невиразними виглядами на щось триваліше.

Це невелика оселя, понад три сотні люда, в будинках адміністрації якоїсь фабрики, що її було розбито з трьох двоповерхових мурованих бльоків і кількох дерев’яних барачків, під контролем УНРРА і під управою нашого доброго, з часів Рівного, приятеля, колишнього управителя газети "Волинь", якої я був редактором, Степана Івановича Скрипника, а тепер, з ласки Божої єпископа Мстислава, який це підприємство організував, спочатку як півприватне приміщення на апровізації американської армії, для його похідної єпархії, але де знайшло також дах над головою чимало втікачів і не духовного стану, між якими бачимо й президента Української Народної Республіки в екзилю Андрія Лівицького з дружиною Мартою, дочкою Наталією, зятем Петром Холодним та внучкою Аллою. Як також бачимо знаного громадського діяча і політика Костя Панківського, не менш знаного професора Романа Смаль-Стоцького, колишнього міністра Карпатської України Юліяна Ревая, громадського діяча і лікаря Тимоша Олексіюка, мистця-маляра Петра Андрусіва, літературознавця Григорія Костюка.

Цього часу перебуває тут також і колишній віце-маршалок польського сойму, визначний діяч знаної партії УНДО, Василь Мудрий, політик і журналіст Степан Баран… І чимало інших знаних імен, ген включно з їх комендантом управи колишнім послом до сойму польського від Волині, Володимиром Онуфрійчуком.

Отже, в мініятюрі це історія і це фокус Україна Іредента Петлюрівської концепції – Народня республіка, демократія, лібералізм… Останній віддих останньої демократії Европи Сходу, втиснений у цю щілину Европи Заходу.

8 листопада. Таборовий ранок, мрячна погода, насторожена тиша. Ми довго й невигідно, без ліжок на помості спали, повільно вставали, скудно снідали і починали черговий, невиразний день. Ми тут не самі. Зараз за дверима, так само, як і ми, царствують й блаженствують Григорій і Рая Костюки з їх однорічним синочком Федором, що його кличуть Тодьо. З Григорієм Костюком ми знаємось ще з Рівного, у нас з ним багато спільних зацікавлень, приємно було їх тут зустріти, а також приємно познайомитись з їх Тодьом. Наша з ним зустріч відбулася так: мама держала його, дуже маленького й делікатного, на руках, побачивши мене, він так радісно до мене розсміявся, що це одразу зробило нас добрими приятелями.

Таня готовить сніданок, маємо свою електричну плитку, продукти дістаємо від табору, переважно консерви від дядька Сема і дуже білий, для нас не звично пухкий, легкий хліб. Обід і вечерю дістаємо зі загальної таборової кухні.

Постійно ношуся з думкою "Ост"-а ("Неначе цвяшком в серце вбитий"), це мене переймає, проймає, не дає спати. Сливе непосильне завдання, хочу висловити невисловиме, дія відбувається над Дніпром, у Каневі, на тлі імперії зі запитанням хто ми і що ми.

Але я з цим не туди потрапив. Скрізь люди, повно людей, далі за вікном без перерви дзичить електрична пила.

9 листопада. Тут шумно, там шумно і нема не шумно. І що його робити? Говорив з начальством, обіцяють знайти для нас щось кращого, але ми спізнились. Все краще зайняте. Можливо прийдеться їхати далі. Як не знайдеться місце для праці – я згину.

10 листопада. Скучна, бездільна, порожня неділя, ґвалт хочеться писати, криком кричу за місцем праці, навали думок, цілісіньку ніч думав і хоч би маленький куток з маленьким столиком для себе самого. Цур тобі й пек – сатанинське навождення.

Учора звечора і сьогодні рано відбував таборову варту. На вартовні переглядав ілюстровані старі числа журналу "Monatshefte" – єдина моя лєктура за весь цей час. Багато розмов з Костюком, у нього безліч спогадів з часів Києва й Харкова, багато літературних контактів, довголітній засланець підполярної Воркути, втілення долі української людини нашого безглуздого часу, ілюстрація до моєї теми "Ост".

Вибираючись до цього табору, ми здали наші речі на залізницю. Сьогодні їздив на двірець їх забрати. У тому була також і моя "Орґа". Знаменна машинка, купив її ще в Празі, як вживану, в Українському Педагогічному Інституті, ще десь 1933 року, тяжка і незграбна, але побувала вона зі мною в Закарпаттю часів його автономії, у Рівному часів війни і тепер ось тут у цій мандрівці пустелі Аравійської. Можемо вже скоро святкувати з нею певне річчя нашого співробітництва.

Маю запрошення на відчит до Ашаффенбургу.

15 листопада. Ашаффенбург – дві години їзди потягом. Потужний, на пару тисяч з гаком, "осмалених, як гиря" українських ланців, табір зі сильними залишками уваги американського летунства. Обдряпані будови, заложені целулоїдом вікна, латані й перелатані, як штани колгоспника, двері.

Учора вечором, у великій залі першого бльоку, мій відчит, розуміється, "Велика література". Понад триста люда публіки, бурхливі вітання, багато запитів, багато дискусії.

І чимало старих, близьких знайомих, а в тому і з часів Праги, як ось знана, цікава малярка, скульпторка і поетка Оксана Лятуринська; пластовий, громадський і політичний діяч та поет Михайло Бажанський; маляр, і поет, і вояка, і сотник Микола Битинський. А розмов, а розмов… Про Ольжича, про Олену Телігу, про Київ, про Рівне… Оксана оповіла про свій арешт большевиками в Празі, вона зовсім глуха, говорить приглушено, тепер викінчує портрет Олеся і журиться, що крім таборових приділів, не має ніяких інших прибутків, то ж то їй хотілося б видати ще одну збірку поезій. Вона має вже видані "Гусла" і "Княжа емаль" і хотіла б видати книжку новель "Материнки", яку вона почала ще в Празі і уривки з якої читала, бувало, мені. Їй хотілося написати щось на взір моєї "Волині" – хроніку дуже цікавої її родини, її батько французького походження Лятур і трьох цікавих братів, вивезених і знищених совєтами, як українських націоналістів, а їх хутір спалили. Але хроніка це епіка, а епіка не її жанр. Вона лірик у всіх своїх мистецтвах. До того, це трагедія. Дія високого напруження.