Так воно чи не так, а спекуляція на бідних та вбогих – велика сила. І зловживання нею ніколи не припиниться.
"Дух Господень на мені, якого ради мене помазано; благовістити вбогим післав мене, сціляти розбитих серцем, проповідувати полоненим визволення і сліпим прозріння, замучених випустити на волю" (від Луки, гл. 4).
Як це добре діло перевести в життя? Послухаймо ще раз євангелиста Луку:
"День же почав хилитися; приступивши ж дванадцять (учеників), сказали йому: відішли народ, щоб пішовши довкруги по селах та хуторах, відпочив та роздобув харчів, бо ми тут в пустинному місці. Рече до них (Христос): дайте ви їм їсти. Вони ж сказали: нема у нас більше, ніж п’ять хлібин і дві риби; хіба що, пішовши, купити їжу для всього народу. Було ж бо до п’яти тисяч люда. Рече ж до учеників своїх: посадіть їх по п’ятдесятеро. І зробили так… Узявши п’ять хлібин і дві риби й поглянувши на небо, благословив їх, і ломав, і давав ученикам роздати народові. І їли, і наситились усі; і назбирали після них залишків кошів дванадцять".
В загальному – "не турбуйтеся, що вам їсти і що пити… Подивіться на птахів небесних"… Інакше – чудо. Віра, мовляв, зрушує гори.
На таке ж чудо сполягає Маркс, проповідуючи "диктатуру пролетаріяту". Гокус-покус і бідний стає багатим, вбогий духом – генієм, кухарка стає міністром, свинопас директором фабрики. І всі б’ють ура. Голод не голод, Сибір не Сибір. Виконано й перевиконано. Докажіть, що це не чудо.
Чи така ж доля чекає і "країну вечора" (Шпенґлер). Переконайте християнську Францію, ватиканську Італію, що марксизація України коштувала їх лиш 20 мільйонів жертв голоду, ліквідації, заслань, вигнань… А бідні стали ще біднішими. Але ж віра… Вона зрушує гори. Европа на грані такого зрушення.
А ми в цих таборах її буревісники. Нас вже зрушено. УНРРА, агентура "родіни". Навіть директор нашого табору Г. Стрелінґер, жид зі Словаччини, до них належить. Спитайте, яку він має з того втіху і дістанете відповідь: Маркс. А тому, яке диво, що ми такі вражливі на конференції в Лондоні. Де вирішальне слово мають Стрелінґери…
Минулої неділі ми з Танею ще раз побували в Оберруселі у наших земляків Папарів, де ми не тільки гостилися, але й покумалися. Мені довелось стати хресним батьком їх маленької дочки Мирослави. Зміна настрою, декорації, а також пригадка, що й поза ДіПі існує життя. Ми так погрузлі у наші таборові будні і так просякнуті їх атмосферою, що й не помічаємо, що там діється поза нами. Дарма, що живемо в гущі німецької маси, яка у ці дні переживає чи не найтрагічніші дії своєї історії. Спокійно, мовчазно, зрезигновано. Папари живуть приватно, мають нормальне мешкання, звичайні німецькі картки харчування і, здається, дають собі раду. Ми так у них і заночували…
А в таборі новина. Появився мій давній, ще з часів львівських, приятель, і літератор, і редактор Юрій Стефаник, як завжди наладований силою динамічного оптимізму, який запросив кількох нас до свого приміщення, де ми, як годиться нащадкам козацького роду, спорожнили на здоров’я певну кількість чарок, потрапили у бурхливий настрій і пустили кантом гарячий вечір в завзятющих розмовах на актуальні, переважно літературні, теми.
Також у таборі робляться старання організувати театр. Не більше й не менше… З наміром і мене втягнути до того. Дякую. Це їм не вигорить. Для мене досить "Ост"-а і МУР-у.
Але ось, здається, що воно все таки не досить. Повернувся з Авґсбургу Григорій Олександрович і привіз вістку, що в Ульмі організується видавництво з огненосною назвою "Прометей", під керівництвом Пладійчука та Іваницького, яке хотіло б видати мою повість "Юність Василя Шеремета", написану ще в Городку біля Львова, після нашої евакуації з Рівного.
Чому б не видати. Але це значить відкладай "Ост"-а і берись за "юність", прощайся з братами Морозами з-над Дніпра і займись гімназистами української гімназії у Крем’янці на Волині, з часів небіжки Польщі. В загальному ця річ готова, але так вже водиться, що поки воно ще не в друку, то для автора воно ніколи не готове. Необхідно це ще раз перетрясти, щось змінити, щось підчистити, інколи переписати наново. А це значить сідай за машинку і строчи.
Але те мешкання… Воно вбиває мене секунда за секундою. Шандрушкевич запевняє, що дістанемо щось ліпшого, але це відомі "обєцанкі-цацанкі".
9 лютого. Скоро перша година ночі, а я за машинкою. Пробую перейти на ніч, коли барак вляжеться, але це також не вихід з положення, бо перешкоджаю спати іншим. Машинка цокотить уночі, як скажена, тож то рукою писати вже не виходить. І не можу виспатись… Бо ранок це значить барак в русі… І, здається, він ось-ось провалиться і полетить в безодню до самого чорта в гості.
Тому встаю рано… І першим вітає мене мій приятель Тодьо, з яким ми одразу сідаємо за науку і робимо – "А – У, А – У", тобто читаємо з його книжечки розмальованої звірятами, які він вже напам’ять знає, де корова, що каже "мууу", а де вівця, що "бе-бе". І пильнуємо, щоб до нас, борони Боже, не втручався малий ведмедик, що стоїть на шафці, якого ми звемо "Апа"
– Ну, ну, Апа! – Тобі, мовляв, до нас зась. Читати можуть тільки Тодьо й дядьо. Апа для цього задурний.
Тим часом Таня готує на електричній плитці чай, а Рая, крім того має і інші справи, щось, як наприклад, прання пелюшок, або шиття на ручній машинці… На щастя наше харчування не робить для нас проблеми, воно гарантоване добрим дядьком Семом і ми можемо не журитися хлібом насушним, він у нас білий, як сніг і в достатній кількости, а чого нам не хватає, то хіба цибулі і взагалі чогось "свіжого, вітамінного", що ми інколи міняємо у німецьких баверів за каву й цигарки.
Що стосується до Григорія Олександровича, то він також "розривається", весь заклопотаний; то він щось пише, то кудись їде, то бігає по начальству. І дуже рідко нам трапляється погуторити на дозвіллю.
А мені ось, як я не боронився, накинули реферат до свята Шевченка. Мовляв, це для мене забавка. Вийшов на сцену і сказав. Але ця тема така вже збита, що з нею, особливо для письменника, тяжче впоратись, ніж з теорією релятивности Айнштайна, коли ви хочете "щось нового" сказати. Інакше це трафарет, з яким найкраще дасть собі раду звичайний учитель звичайної народної школи. Але це свято, у нашому кліматі, є справді свято. Воно зміцнює, наснажує, обнадіює. І од нього гріх відмовитись. За нами і перед нами стільки драконів. З Москви ось, раз-у-раз, чуємо, що вони знайдуть нас на дні моря і повернуть живими чи мертвими, а решта світу це лиш невідоме з плюсом. І єдиним проти цього закляттям є Шевченко. "Борітеся – поборете! Вам Бог помагає!"