Цікаво, що на це скажуть їх діти, їх внуки, нащадки геніяльних будівничих ҐУЛАГ-гів та Катинів.
2 вересня. Пантофельна агенція інформує: до 15-го цього місяця, ми ще лишаємось на місці. Нічого втішного. Ми вже готові і хотілося б скорше. Після "Ост"-а, хоч з моста… По можливості за тепла, поки океан ще не розгойдався на осінь. Чекання напружує нерви, перешкоджає щобудь робити, а на мене чекає копиця листів… Настрій розгубленої вівці, що відбилась від отари і не знає, що їй робити. Все довкруги нереальне, чуже, відчуття зриву… Ночами б’єшся без сну, а то знов сняться дивовижі. Ніби, наприклад, у чужій країні, у чужій будові без вікон… А то знов, дивишся і бачиш дві річки, що течуть навхрест… Сади, та городи, та між ними дороги… Та люди… Що говорять українською мовою, нагадують селянок з Дерманя, хоча я знаю, що вони американки.
Виходжу надвір, скрізь люди, все розгублене… Йду поза казарми вверх стежкою поміж сади та городи, виходжу до поля. Стою і дивлюсь… І думаю. І пригадую. Останні дні Рівного… П’ять років тому. Це було також під осінь. Болюча мелянхолія. Маси дорогих, близьких лишають землю предків. Розпачлива неспроможність, один лиш вихід і тільки чужина. Борюкання з навалою питань, несамовита складність справи, перемішання всіх засад і завдань, неспроможність свобідного вибору. Чому це справді судилося нам блукати саме цими дорогами, стати на прю з такими силами, по боці слабших завжди у відступі і завжди у наступі з переконанням правоти в перемогу.
Парадокс, клімат містерії, міражі пустелі… І мрія про землю обіцяну.
А чи не ліпше було б, скажемо, стати по боці Тичини, Бажана, Корнійчука, обрости титулами, обчіплятись орденами, набити мозолі оплесків, охрипнути від ура тиранам, померти на розрив серця і дістати табличку "тут жив і"… Герой, орденоносець. Ецетера, ецетера, ецетера.
Відповідь на це в нас самих, там, де свідомість, і де сумління, і де інстинкт роду. Коли ми це усвідомлюємо і починаємо шукати самих себе, ми неухильно зударимось з поняттям свобода, честь, справедливість. І починається конфлікт.
У нашому випадку у двох вимірах: з доктриною соціального ладу і доктриною національного положення. І початок обох їх там саме: у моєму роду. По батьківській лінії, жило у нас чотири брати і одна їх сестра. Від панщини, дід мій збагатився дев’ятьма десятинами поля, які він поділив чесно – по дві десятини братам і одна їх сестрі. І це значило, як рече Біблія, "начало болезней". Брати женилися, мали родини, але щоб вижити мусіли "добре нагріти лоба", від світання і до смеркання, лити ріки трудового поту, щоб вилізти з тих двох десятин простору на ширші води.
Між цими братами був також і мій батько Олексій, син Антона, Данильчук-Самчук по вуличному Гуца… Якому врешті-решт, з початком Першої світової війни, ціною поломлених крижів та поторощених рук, вдалося набути… Зглянься Боже! Чотирнадцять десятин! Цілий маєток… Гарного, родючого поля. Любив він його, плекав він його, засівав зерном й поливав потом… І жив за правилом: за все своє життя, він не вставав пізніше, ніж встає сонце, не сказав слова неправди, не зобідив, ані тварини, ні то що людини, не жадав ні від кого допомоги і де тільки міг – помагав іншим. У моїх очах й за моїми поняттями, – втілення святої людини і ідеального господаря.
Приблизно, до такої ж категорії, слід віднести і ще двох його братів – Ялисея й Парфена. Вони також вилазили зі своїх двох десятин з болями й потом. І також вилізли… Але був у них ще один брат, за чергою третій, і назвім його іменем – Омелько. – Не вдався він у наш рід, – казали у нас про нього. Не хотілось йому ані рано вставати, ані пізно лягати, "жив набакир", коштом решти… Погуляти, та випити, та "за дівчатами", та "пустити іншим блахмана", на таке дядько Омелько майстер… Але, борони Боже, до господарства… І саме тому, йому не пощастило вилізти з його двох десятин… І лишитися "бєдним класом".
Та коли "прийшла" революція, а з нею Маркс, та Ленін, та ЧеКа, наш дядько Омелько обернувся в "пролетарія" і став "при власті". Він вже "комбєд", він "дєлегат", він "пєрєдавой клас" і йому честь і слава. А його братів, лиш "далой", лиш "реквізиції", лиш Сибір… На щастя, революція там не довго буяла, "прийшов" Пілсудський і на деякий час наш "пролетар" Омелько мусів вернутися назад до "бєдного класу" і втихнути.
І хай тут, що хочуть кажуть вчені голови… Матеріялізм, діялектика, боротьба клясів, визволення робітничого люду, диктатура пролетаріяту… Все це лишень полова, коли зударитесь з дійсністю. Взято курс на ледаря, на пустомела, на бездарність. Нищено й знищено трудову, творчу будуючу людину і в цьому якраз "весь закон і пророки". І з цього весь той апокаліпсис звірів, що прийшов опісля.
А коли додати до цього "братній радянський союз", у якому громадянин України боїться в голос говорити рідною мовою на вулиці своєї столиці, тоді цей комплекс макабрії стає на весь свій зріст і тоді ви зрозумієте тих, що не пішли за Корнійчуком і Тичиною. "Цілувати патинок папи". З організацією ВАПЛІТЕ, яка складалася з 27 членів і в якій тільки сімом дозволено вмерти природньою смертю.
Ось тому ми в таборах ДіПі, ось тому МУР, ось тому Америка. Ще не знайдено слова, щоб це сказати, ще не знайдено міри, щоб це зміряти, ще не знайдено ваги, щоб це зважити. Це, що ми пишемо, це лиш нотатки… Записки на бігу… У поспіху і схвильовані окремі слова.
Але, як сказано… Особисто не почуваю себе, ані переможеним, ані у відступі. Я завжди у наступі з почуттям переможця. Переможені ті з титулами, з орденами, з тавром поневолених, з функцією яничарів. Так само, як і наше вигнання, ще не прийшов час зміряти їх поневолення. Воно невимовне.
16 вересня. Четвер. Буцбах.
Що сталося? Що таке Буцбах? Виїхали. Буцбах – переходовий табір на Гессенщині, провінції Веттерау, три сотні кілометрів на північний захід від Штуттґарту… Замок ляндґрафа, вежі, мури… І ДіПі.
Ми в дорозі до Канади. Довжелезний потяг, вавилон мов з перевагою нашої. Залишили Цуффенгавзен майже нагло. У понеділок 13-го вересня нас повідомлено, що вже завтра рано треба здавати речі. Шалена гонка, нічого не спаковано і повно "барахла"… Коші, валізи, пакунки… Заходять і заходять знайомі… Кость Варварів нам помагає… До пізної ночі… І безсонна ніч.