— Ми не на Сандвічевих островах! — каже Себастьєн Цорн, знизуючи плечима. —Комодор збився зі шляху...
— Напевно! — відповідає Пеншіна.
Ні, комодор Сімкоо не заблукав! Це дійсно Оаху, а це місто, що займає чимало квадратних кілометрів, — дійсно Гонолулу.
Нічого не поробиш. Багато чого змінилося з тих пір, як великий англійський мореплавець відкрив цей архіпелаг! Місіонери всіх країн ревно змагалися тут один з одним. Методисти, англікани, католики боролися за вплив на тубільців, посилено впроваджуючи християнську цивілізацію, і врешті-решт покінчили з язичницькими віруваннями стародавніх канаків. Не тільки мова тубільців поступово вимирає і витісняється англійською, але і самий архіпелаг заполонений американцями та китайцями. Останні — здебільшого робітники, яких завозять сюди місцеві плантатори... і які поклали тут початок напівкитайскому племені хапа-паке. Нарешті чимало тут і португальців завдяки пароплавним сполученням між Сандвічевими островами і Європою. Тубільці, однак, ще є, і хоча серед них справила сильне спустошення завезена з Китаю проказа, їх все ж цілком достатньо, щоб задовольнити цікавість наших чотирьох артистів. Але аж ніяк не схожі вони на пожирачів чоловічини!
— О, місцевий колорит, — вигукує перша скрипка, — чия рука стерла тебе з сучасної палітри?
Так, час, цивілізація, прогрес, який є одним із законів природи, потроху стерли цю фарбу! Себастьєну Цорну і його товаришам не без деякого жалю доводиться визнати це, коли один з електричних яликів Стандарт-Айленда, обігнувши довгу лінію рифів, доставляє їх на берег.
Між двома естакадами, які з’єднуються під гострим кутом, відкривається гавань, укрита від вітрів амфітеатром гір. Мілини, які відгороджують її від океану, з 1794 року піднялися на один метр. І все ж гавань досить глибока, щоб судна з осадкою від вісімнадцяти до двадцяти футів могли причалювати до пристаней.
— Яке розчарування!.. — бурмоче Пеншіна. — Як шкода, що в дорозі доводиться втрачати стільки ілюзій...
— Краще було б сидіти вдома! — швидко вставляє віолончеліст, знизуючи плечима.
— Ні! — вигукує незмінно захоплений Івернес. — Яке це ні з чим не порівнянне видовище — сталевий острів, що приплив в гості до тихоокеанського архіпелагу!
Тим не менш, якщо, на превеликий жаль і незадоволення наших артистів, моральне обличчя населення Сандвічевих островів різко змінилося, то з кліматом нічого не трапилося. У цій частині Тихого океану клімат Г авайського архіпелагу —один з найбільш сприятливих для здоров’я, незважаючи на те, що архіпелаг розташований в місцях, яким присвоєно найменування Жаркого моря. Якщо термометр показує там дуже високу температуру в періоди, коли спадають північно-східні пасати, якщо противні їм південні вітри приносять найсильніші грози, що називаються в тих місцях "куа", все ж середня температура Гонолулу не перевищує двадцяти одного градуса за Цельсієм. У самих меж жаркого пояса на таку температуру не доводиться скаржитися. Місцеві жителі і не скаржаться, а хворі американці, як ми вже говорили, все в більшій і більшій кількості прибувають на ці острови.
У всякому разі, у міру того як квартет все глибше проникає в таємниці архіпелагу, ілюзії парижан падають... падають, немов листя глибокої осені. Вони вважають себе обдуреними, але нікого, крім самих себе, не можуть звинуватити в тому, що піддалися обману.
— Цей Калістус Менбар знову обвів нас навколо пальця, — стверджує Пеншіна, пригадуючи, що пан директор запевняв їх, ніби Сандвічеві острови — останній оплот тубільного дикунства на Тихому океані.
І коли вони обсипають його з цього приводу гіркими докорами, він відповідає, підморгуючи правим оком:
— Що поробиш, дорогі друзі! Все так змінилося з тих пір, як я тут був в останній раз, що я сам нічого не впізнаю.
— Жартівник! — вигукує Пеншіна, ляскаючи пана директора по животу.
Одне можна сказати з упевненістю: якщо зміни і відбулися, то дійсно з надзвичайною швидкістю. У 1837 році на Сандвічевих островах виникла конституційна монархія з двома палатами. В одну обирали тільки землевласників, у другу всіх громадян, які вміють читати і писати, перша обиралася на шість років, друга на два роки. У кожній було двадцять чотири члени, які спільно обговорювали справи в присутності кабінету, що складався з чотирьох королівських радників.
— Отже, — говорить Івернес, — замість мавпи в пір’ї у них був монарх, та ще й конституційний, яким іноземці смиренно приносили данину своєї поваги!..
— Я переконаний, — стверджує Пеншіна, — що у його величності не було навіть кільця в носі... і що він вставляв собі штучні зуби у найкращих дантистів Нового Світу.
— Ах, цивілізація, цивілізація! — твердить перша скрипка. — Канаки не потребували у вставних щелепах, коли поїдали своїх бранців!
Нехай проститься цим фантазерам такий погляд на речі! У Гонолулу і справді був свого часу король або принаймні королева — Ліліуокалані, яка в даний час втратила престол. Вона вела боротьбу за права свого сина, принца Адеі, проти домагань на гавайський трон якоїсь принцеси Каїулані. Словом, протягом тривалого періоду архіпелаг знаходився в станів революційного бродіння, зовсім як Сполучені Штати Америки або держави Європи, з якими він подібний навіть в цьому відношенні. Не могло це призвести до втручання у справу гавайської армії і відкрити згубну еру військових переворотів? Ні, звичайно, бо зазначена армія складається всього лише з двохсот п’ятдесяти рекрутів і двохсот п’ятдесяти добровольців. З п’ятьмастами воїнів режиму не знищити, у всякому разі на тихоокеанських островах.
Але зате були англійці, які пильно стежили за розвитком подій. Кажуть, що принцеса Каїулані користувалася їх прихильністю. З іншого боку, японський уряд готовий був оголосити острова своїм протекторатом і мав прихильників серед кулі, які у великій кількості працюють на плантаціях...
— Ну, а що ж американці? — запитує в Калістуса Менбара Фрасколен.
Його цікавить можливе американське втручання, яке як би само собою напрошується.
— Американці? — відповідає пан директор. — На що їм протекторат? Їм на Сандвічевих островах потрібно мати місце стоянки для пароплавів тихоокеанських ліній, — і вони цим цілком задовольняються.