Я теж пам'ятаю такі хвилини, коли ніби виходив за межі реального світу: тієї ночі всі радіопеленги, що їх надсилали з аеродромів Сахари були страшенно спотворені, і це збило мене і мого радиста Нері. Побачивши крізь розрив в тумані, що внизу під нами блиснула вода, я круто повернув до берега, але ми не могли зрозуміти, чи далеко залетіли над морем.
Не було ніякої певності, що ми дістанемось до берега, — могло не вистачити пального. Та якби й дісталися, нам треба було б знайти посадочний майданчик. А тим часом уже заходив місяць. Не маючи навігаційних даних, щоб визначити де перебуває літак, уже глухі, ми потроху ще й сліпли. Місяць, мов блідий жар, згасав у тумані, схожому на снігові замети. А небо над нами вкривалося пеленою хмар і ми пливли між тими хмарами й туманом, у непроглядній мертвотній порожнечі.
Аеродроми, які озивалися нам, відповідали одно:
"Пеленга дати не можемо... Пеленга дати не можемо..." — бо наш голос долинав до них звідусіль і нізвідки.
І раптом, коли ми вже втратили надію, попереду на обрії з лівого боку появилась блискуча цятка. Я страшенно зрадів. Нері нахилився до мене, я почув: він співає. То міг бути тільки аеродром, тільки його маяк, бо вночі вся величезна Сахара поринає в темряву ночі, вночі це мертва земля. Але вогник трохи поблимав і згас. То була зірка; заходячи, вона вигулькнула на кілька хвилин над обрієм, між хмарами та пеленою туману, і на ту зірку ми взяли курс.
Потім перед нами виникали ще вогні, і ми, щоразу надіючись, летіли на кожний новий вогник. І якщо він не згасав, ми перевіряли його.
— Бачимо вогонь, — передавав Нері на аеропорт у Сіснерос[7]. — Тричі погасіть і засвітіть свій маяк.
Сіснерос гасив і знову засвічував свій маяк, але жорстоке світло, за яким ми стежили, не блимало — то була непідкупна зірка.
І хоч пального ставало дедалі менше, ми щоразу попадалися на золотий гачок: оце вже попереду світло справжнього маяка, оце вже аеродром, це — життя! Потім знову міняли зірку.
Отоді ми відчули, що загубилися в міжпланетному просторі, серед сотень неприступних планет, і не знаємо, як відшукати ту єдину справжню нашу планету, ле зосталися рідні краєвиди, і улюблена домівка, і ніжні ласки...
Ту єдину планету... Я розкажу вам, яка мені привиділась тоді картина, хоч ви, можливо подумаєте, що це несерйозно. Але людські клопоти залишаються з людиною навіть перед лицем небезпеки, а я був голодний і хотів пити. Отож ніби прилітаємо ми до Сіснероса, наповнюємо баки і — знову в дорогу, і вдосвіта сідаємо уже в Касабланці. Роботу закінчено! Ми з Нері вирушаємо в місто. Там є маленькі бістро — кав'ярні, які відчиняються на світанку. Ми сідаємо до столу, нам нічого не загрожує, і ми сміємося над тим, що пережили минулої ночі; а на столі перед нами — свіжі рогалики і кава з молоком. Ми з Нері споживаємо ці вранішні дари життя.
Стара селянка спілкується із своїм богом за допомогою мальованого образка, наївної ладанки, чоток: щоб ми почули, з нами треба розмовляти простою і зрозумілою мовою. Отак і для мене радість життя втілилася у першому ковтку гарячого запашного напою, в суміші кави, молока і пшениці — в цій пуповині, що єднає нас з тихими пасовиськами, з екзотичними плантаціями і дозрілими нивами, — єднає нас з землею. Серед такої безлічі зірок тільки одна-єдина наповнила цим ароматним напоєм чару нашої ранкової трапези, щоб стати нам ще ближчою, зрозумілішою.
Але між нашим повітряним кораблем і тією населеною планетою пролягли нездоланні відстані. Всі багатства світу лишилися на малесенькій порошинці, що загубилася десь між сузір'ями. І звіздар Нері, силкуючись розшукати її, все ще звертається до світил, благаючи їх відгукнутися.
Раптом він штовхнув мене в плече. А тоді дав записку і я прочитав: "Усе гаразд, приймаю чудове повідомлення". У мене закалатало серце; я з нетерпінням ждав, поки він допише ті кілька слів, що врятують нас. Нарешті цей дар небес у мене.
Передавала Касабланка, звідки ми вилетіли вчора ввечері. Повідомлення десь затрималось і несподівано знайшло нас за дві тисячі кілометрів, коли ми блукали десь над морем, між хмарами і туманом. То була радіограма від державного представника в аеропорту Касабланка. Я прочитав: "Пане де Сент-Екзюпері, я змушений просити Париж покарати вас, оскільки, вилітаючи з Касабланки, ви зробили розворот надто близько від ангарів". Це правда, я зробив розворот надто близько від ангарів. Правда й те, що цей чоловік сердився на нас з обов'язку служби. І в конторі аеропорту я покірно сприйняв би його докір. Але він догнав нас там, де всякий докір був недоречний. Серед чих нечисленних зірок, у густому тумані, над морем, що дихало небезпекою, він прозвучав просто дико. В наших руках була наша доля і доля пошти, літака; нам нелегко було залишитися в живих, а цей чоловік зганяв на нас свою дріб'язкову злість. А проте, ми з Нері зовсім не гнівалися, навпаки, обидва раптом повеселішали. Він допоміг нам зробили відкриття: тут ми самі собі хазяї. Невже цей капрал не помітив по наших нашивках, що ми вже капітани? Він увірвався в наші мрії, коли ми швидко летіли од Великої Ведмедиці до сузір'я Стрільця, і єдине, що могло тоді стривожити нас, це зрада місяця.
Найперше, що мала зробити планета, з якої озвався цей чоловік, єдине, що вона мала зробити — це передати нам точні відомості, аби ми могли прокласти собі дорогу серед світил. І ті відомості були хибні. А щодо всього іншого, то їй би поки що помовчати. І Нері пише мені: "Замість клеїти дурня, краще б вони куди-небудь нас вивели..." Вони — це в нього означало все населення земної кулі, всі народи з їхніми парламентами і сенатами, з імператорами, арміями і флотами. І, перечитуючи те послання бевзя, який надумав поквитатися з нами, ми повернули на Меркурій.
Врятувала нас дивна випадковість. Втративши надію дістатися Сіснероса, я розвернувся під прямим кутом до берега і надумав летіти цим курсом, аж доки стане пального. Це давало хоч якийсь шанс уціліти, не потонути в морі. На нашу біду, мої уявні маяки завели мене бозна-куди. І, на лихо, в найкращому разі нам довелося б серед ночі пірнути в густий туман, і ми, напевне, розбилися б при посадці. Але я не мав з чого вибирати.