Хотілось би знати, чи довго я ще продержусь. Пробую зібрати слину — скільки годин я не плював? Та слини вже нема. Коли довго не відкриваєш рота, губи склеює щось липке. Воно засихає, утворюючи коло рота тверду кірку. Але ковтати я ще можу. І в очах ще не спалахує світло. Коли появиться це сяюче видиво — за дві години буде кінець.
Вже темно. З учорашньої ночі місяць став більший. Прево не повернеться. Я лежу на спині і перебираю в думці ті очевидні істини. Якесь давнє почуття ворушиться в мені. Хочу розібратися в ньому. Я... Я... Я на кораблі! Я плив у Південну Америку і лежав отак на горішній палубі. І верхівка щогли повільно гойдалася серед зірок то в один бік то в другий. Щогли тут немає, але все одно я пливу у невідоме, до того, що мені судилось і що не залежить від моїх зусиль. Работорговці кинули мене зв'язаного на палубу.
Я думаю про Прево — він не повернеться. Я жодного разу не чув, щоб він жалівся. Це дуже добре. Я просто не стерпів би скиглення. Прево — це людина.
А-а! Он він, розмахує ліхтариком метрів за п'ятсот від мене. Загубив свій слід! А в мене немає ліхтарика, щоб йому відповісти, кричу, але він не чує...
За якихось двісті метрів од нього спалахує ще один ліхтарик, потім ще. Боже мій, це ж допомога, мене шукають!
Кричу:
— Ге-ей!
Але мене не чують.
Три ліхтарі сигналять знову і знову, кличуть.
Я не збожеволів. Сьогодні мені непогано. І я спокійний. Дивлюся пильно. За п'ятсот метрів од мене світять три ліхтарики.
— Ге-ей!
Та мене все не чують.
І тоді мене охоплює страх. Єдиний раз, що я пам'ятаю. А! Я ж можу ще бігти! "Почекайте... Почекайте..." Зараз вони повернуть назад. Підуть шукати в іншому місці, а я загину! Загину на порозі життя, коли вже розкрилися обійми, щоб зустріти мене!
— Ге-ей! Еге-ей!
— Ге-ей!
Вони почули мене. Я задихаюсь, задихаюсь, але ще біжу. Біжу на голос, на вигук "ге-ей!". Бачу Прево і падаю.
— Ох! Коли я побачив всі ці ліхтарі...
— Які ліхтарі?
Справді, він сам.
Цього разу мене охоплює не розпач а глуха лють.
— Ну, як твоє озеро?
— Я йшов до нього а воно все віддалялося. Я йшов півгодини. Але воно все одно було дуже далеко. І я вернувся. Однак тепер я певен, що то таки озеро...
— Ти збожеволів, ти просто збожеволів. Ну навіщо ти так зробив?.. Навіщо?
Що він зробив? Що навіщо? Я ладен заплакати з люті і сам не знаю, чого лютую. А Прево пояснює, і голос його зривається:
— Я так хотів знайти воду... У вас зовсім білі губи!
А-а! Мій гнів спадає... Проводжу руккою по лобі, наче прокидаюсь і мені стає сумно. Розповідаю стиха:
— Я бачив три вогники, бачив зовсім ясно, як оце бачу тебе, помилитись було неможливо... Кажу тобі, Прево, я їх бачив!
Прево спершу мовчить. І нарешті визнає:
— Та-ак... Кепські справи.
У пустелі, де повітря позбавлене водяної пари, земля швидко віддає денне тепло. Вже дуже холодно. Встаю, ходжу. Але невдовзі мене кидає в нестерпний дрож. Кров без води стала густіша, вона ледве тече по жилах, мене проймає крижаний холод, і це не просто нічний холод. Мене всього тіпає, зуб на зуб не попадає. Руки трусяться так, що я навіть ліхтарика не можу втримати. Я ніколи не боявся холоду, а помру від холоду — дивно, що тільки робить з людиною спрага!
Вдень я покинув свій плащ — стомився його нести при такій спекоті. А вітер помалу дужчає. І я бачу, що в пустелі ніде сховатися. Вона вся гладенька, як мармур. Вдень не знайдеш затінку, а вночі — захисту од вітру. Ні дерева, ні кущика, ані каменя, де можна було б прихиститися. Вітер налітає на мене, ніби кіннота в чистому полі. Повертаюся на всі боки, щоб не так задувало. Лягаю, знову встаю. Але стій чи лежи — крижаний батіг все одно періщить. Бігти не можу, немає вже сили, втекти не здолаю, і я, схопивши голову в руки, падаю на коліна, під меч убивці!
Трохи згодом помічаю, що я підвівся, і, весь тремтячи, йду сам не знаю куди! Де я? А-а! Я пішов, і Прево мене кличе. Від того я й прокинувся...
Повертаючись до нього, тремчу всім тілом, гарячково здригаюсь. І кажу собі: "Це не від холоду. Це щось інше. Це кінець". Моє тіло надто обезводжене. Я стільки ходив позавчора і вчора, коли йшов сам.
Жаль умирати від холоду. Я волів би краще свої міражі. Отой хрест, араби, ліхтарі... Це навіть починало цікавити мене. Я не люблю, коли мене шмагають батогами, як раба...
І ось я знову на колінах...
Ми захопили дещо з нашої аптечки. Сто грамів чистого ефіру, сто грамів дев'яностоградусного спирту і пляшечку йоду. Пробую пити ефір, ковтаю раз, другий. Це все одно, що ковтати ножі. Ковтнув трошки спирту, але мені здушило горло.
Вигрібаю в піску яму, лягаю, загортаю себе піском. Виступає тільки обличчя. Прево знайшов якісь кущики і розпалює вогонь, але він одразу ж гасне. У піску Прево не хоче ховатися. Воліє пританцьовувати од холоду. І даремно.
В горлі в мене все ще душить — це поганий знак — а проте я почуваю себе ліпше. Я спокійний. Надії більше нема і я спокійний. Зв'язаний, я лежу на палубі невільничого корабля, він мчить мене під зорями, і я нічого не можу вдіяти. Проте, можливо, я не такий уже й нещасний...
Якщо я зовсім не ворушусь, то вже не відчуваю холоду. І тоді я забуваю про своє оніміле в піску тіло. Я більше не ворушитимусь і ніколи вже не страждатиму. А втім, правду кажучи, страждання невелике... За всіма цими муками я бачу покладені на музику втому і марення. І все обертається на книжку з малюнками, на трохи жорстоку чарівну казку... Зовсім недавно мене переслідував вітер, і, рятуючись від нього, я кружляв, як загнаний звір. Потім стало важко дихати: чиєсь коліно душило мені груди. Чиєсь коліно. І я намагався скинути його, я відбивався від ангела смерті. Я ніколи не був у пустелі сам. Тепер я більше не вірю в реальність довколишнього, я залишаюся в собі, заплющую очі, я більше й пальцем не поворухну. Відчуваю, що потік образів несе мене в сонний спокій: ріки, впадаючи в море, знаходять спокій.
Прощайте, всі, кого я любив. Не моя вина, що людське тіло не може три дні боротись із спрагою. Не гадав я, що ми — полонені джерел. Не підозрював, що наша воля така обмежена. Думають, що людина може йти куди заманеться. Думають, що людина вільна... І не бачать припони, якою ми прив'язані до колодязів, прив'язані, мов пуповиною, до лона землі. Ступиш зайвий крок — і помираєш.