— Покуштуйте, — сказав їм провідник.
То була справжня прісна вода. Вода! А тут, у пустелі, скільки днів треба йти, щоб дістатися до найближчої криниці, і якщо знаходиш її, скільки годин доводиться розкопувати пісок, що її засипав, доки нап'єшся каламутної рідини, яка відгонить верблюжою сечею. Вода! У Кап-Джубі, Сіснеросі, в Порт-Етьєні темношкірі дітлахи, жебраючи, просять не монету — з консервною бляшанкою в руках, вони канючать:
— Дай трошки води, дай...
— Дам, якщо ти слухняний.
Вода дорожча за золото, маленька краплина води викрешує з піску зелену іскру — травинку. Якщо десь в Сахарі пройде дощ, у пустелі починається велике переселення. Племена перебираються за якихось триста кілометрів, туди, де тепер виросте трава... Води так мало — за десять років у Порт-Етьєні не випало жодної краплі дощу, — а тут вона ллється, аж шумить, немов із пробитої цистерни витікають усі світові запаси її.
— Ходімо — казав їм провідник.
Але вони не рухалися.
— Зажди...
І замовкали, поважно і безмовно споглядаючи це урочисте таїнство. Те, що виривалось тут з черева гори, — це було життя, це була кров самих людей. За секунду її виливається стільки, що можна було б воскресити цілі каравани, які, сп'янівши від спраги, навіки погрузли в безмежжі солонців та міражів. тут перед ними постав сам бог, і вони не могли піти від нього. Бог розверз безодню, показуючи свою могутність, і троє маврів нерухомо стояли на місці.
— Що вам ще дивитися? Ходімо...
— Треба почекати.
— Що почекати?
— Поки вся вода вийде.
Вони хотіли діждати години, коли бог стомиться від свого шаленства. Він скоро схаменеться, він скупий.
— Та ж ця вода тече вже тисячу років!..
І того вечора вони не згадують про водоспад. Про деякі дива краще мовчати. Краще навіть думати про них менше, а то геть заплутаєшся. А то ще почнеш сумніватися в богові...
— Бачиш, ваш французький бог...
Проте я добре знаю їх, моїх диких друзів. Їхня віра похитнулась, вони збентежені і тепер майже готові скоритись. Вони мріють, щоб французьке інтенданство постачало їм ячмінь, а наші сахарські війська боронили їх від ворогів. Таки й справді — скорившись, вони матеріально виграють.
Але всі ці троє тієї ж крові, що й Ель Мамун, емір трарзи[16] (здається, я плутаю ім'я)
Я знав його, коли він був нашим васалом. За свої послуги він користувався офіційними почестями, його багато обдаровували губернатори і шанували племена — здавалося, у нього були всі блага. А проте однієї ночі, зовсім несподівано, він перебив офіцерів, яких супроводжував у пустелі, захопив верблюдів, рушниці і повернувся до непокірних племен.
Отакі раптові бунти, такі героїчні і водночас повні відчаю втечі, коли вождь стає вигнанцем, короткий спалах гордості, який, мов ракета, скоро згасне перед рухливими військовими загонами з Атара — все це називають зрадою. І дивуються такому шаленству.
А тим часом доля Ель Мамуна — це доля багатьох арабів. Він старівся. А коли людина старіє, вона багато роздумує. І настала така мить, коли емір зрозумів, що скріпивши угоду з християнами, він забруднив свої руки, зрадив бога ісламу і геть усе втратив.
І справді, що йому ячмінь та мирне життя? Падший воїн, що став пастухом, він пригадував, як жив колись в Сахарі, де за кожною піщаною грядою крилася загроза, так що, отаборившись на ніч, він завжди ставив вартових, і вечорами біля багаття звістки про пересування ворога примушували дужче битися серця воїнів. Він згадав смак вільних просторів — а його, одного разу пізнавши, людина ніколи не забуде.
І от тепер він безславно бродить по цих безкраїх просторах, уже скорених, позбавлених гідності. Тільки тепер Сахара стала для нього пустелею.
Можливо, офіцери, яких він потім повбивав, навіть викликали у нього пошану. Але любов до аллаха — на першому місці.
— На добраніч, Ель Мамун.
— Хай береже тебе бог!
Офіцери закутуються в ковдри, лягають на піску, мов на плоту — горілиць. Повільно рухаються зорі, небо визначає хід часу. Місяць хилиться над зірками, волею Премудрого йдучи в небуття. Ось-ось християни заснуть. Ще кілька хвилин і лиш зорі сяятимуть на небі. Тоді почується слабкий крик цих християн, яким уже не судилося прокинутись, і його буде досить, щоб принижені племена повернули собі втрачену велич і знову почалась гонитва за ворогом — єдине, що осяває пустельні піски. Ще кілька секунд — станеться непоправне, і народиться новий світ...
І хоробрих лейтенантів, які щойно заснули, вбивають.
5
У Джубі Кемаль та його брат Муйан запросили мене в гості, і ось я п'ю чай у їхньому шатрі. Муйан мовчки роздивляється мене; натягнувши мало не до очей голубе покривала, він сидить стриманий, як справжній дикун. Кемаль один розмовляє зі мною, підкреслюючи свою повагу.
— Моє шатро, мої верблюди, мої жінки, мої раби — все твоє.
Не зводячи з мене погляду, Муйан нахиляється до брата, мовить йому кілька слів і знову замовкає.
— Що він каже?
— Каже: "Бонафу вкрав у Р'Гейбаті тисячу верблюдів".
Капітан Бонафу — офіцер мегаристів[17] із загонів Атара, я його не бачив. Але знаю, що серед маврів ходять легенди про нього. Говорять про нього сердито, але мов про якесь божество. Коли він появляється, піски пустелі ніби змінюються. Сьогодні він хтозна-як появився раптом в тилу неприхильних племен, одібрав у них сотні верблюдів і примусив кочовиків повернути на нього, щоб урятувати своє найдорожче добро. З'явившись мов з неба, він урятував Атар, потім отаборився на плоскогір'ї та й стоїть собі — спокуслива здобич! — своїм блиском ваблячи племена і примушуючи їх кидатись на його меч.
Муйан дивиться на мене ще суворіше й озивається знову.
— Що він каже?
— Каже: "Завтра ми вирушимо на Бонафу. Триста рушниць."
Я й сам про дещо догадувався. Вже три дні водять верблюдів на водопій, щось обговорюють, гарячкують. Ніби рихтують у плавання невидимий корабель. І вітер морських просторів уже надимає вітрила. Завдяки Бонафу, кожен крок на південь — це крок, овіяний славою. І я навіть не знаю, чого більше в тій силі, яка веде людей — ненависті чи любові.
Не кожному щастить мати такого прекрасного ворога і вбити його! Там, де він зненацька появляється, сусідні племена знімають свої шатра, збирають верблюдів і тікають, боячись зустрітись з ним віч-на-віч, зате люди з більш далеких племен від нього втрачають розум, наче закохані. Вони вискакують з мирних шатер, вириваються з жіночих обіймів, з блаженного сну, бо раптом починають розуміти, що нічого в світі не хочуть — згодні два місяці пробиратись на південь, знемагати від утоми і палючої спраги, чекати, зігнувшись під ударами піщаної бурі, — аби тільки якось на світанку зненацька наскочити на вершників Атара і, якщо дасть бог, убити капітана Бонафу.