І цілком природно, підвівши голову, я подумав, що з небесної яблуні мали впасти й інші плоди. Я знайду їх там, де вони впали, — адже сотні тисяч років ніщо не могло їх зачепити. І не могли ж вони перемішатися з іншими породами. Я негайно почав дослідження, щоб підтвердити своє припущення.
Воно підтвердилось. Я знаходив нові і нові камені, приблизно по одному на гектар. Усі вони були наче краплі застиглої лави. Усі тверді, мов чорний алмаз. Я був вражений і захоплений: тут, на вершині мого зоряного дощоміру, передо мною ніби пролилася повільна вогненна злива.
4
Але найдивовижніше те, що тут, на круглій спині планети, між намагніченою скатертиною і зорями, появився людський розум, у якому, ніби в дзеркалі, зміг відбитися цей вогненний дощ. Серед мертвих нашарувань матерії людські роздуми — це диво. Я пригадую один з них...
Якось після аварії, опинившись у глибині піщаної пустелі, я ждав світанку. Схили дюн, обернені до місяця, сяяли золотом, а протилежні, затінені, були темні до самого гребеня, на якому чітка лінія розділяла світло й тінь. На цьому пустельному майданчику, залитому тінню і світлом, панувала спокійна тиша тимчасово припиненої роботи, а водночас — тиша пастки, і в цій тиші я заснув.
Прокинувшись, я побачив тільки море нічного неба, тому що лежав схрестивши руки на гребені дюни, обличчям до того зоряного моря. Ще не зрозумівши, які то глибини, я відчув як у голові мені паморочиться, між мною та тими глибинами нема ні коріння, за яке можна було б ухопитися, ні даху, ні гілки дерева, і я повільно, мов нирець в море, падаю в безодню.
Але я зовсім не падав. Виявилось, що я від голови до п'ят прив'язаний до землі. Якось, наче заспокоєний, я віддався їй усією вагою свого тіла. Сила тяжіння видалася мені всемогутньою, як любов.
Усім своїм тілом я відчував землю, відчував як вона підтримує мене, піднімає, несе в нічному просторі. То, виявилося, моя власна вага притискувала мене до планети, як ото на крутих віражах пілота всією вагою втискує в кабіну, я насолоджувався цією чудовою підпорою, такою надійною, такою міцною, і вгадував під собою випнуту палубу мого корабля.
Я так чітко усвідомлював свій рух, що зовсім не здивувався б, почувши з глибини жалібний зойк землі, яка натужно випрямляється, і сумний стогін старого вітрильника, що входить в гавань, і гостре, пронизливе скрипіння важкої баржі. Та земні надра мовчали. Тільки плечима я відчув силу тяжіння — гармонійну, незмінну, споконвіку однакову. Я назавжди залишався з рідною планетою, як прикуті до своїх місць каторжники навіки лишаються десь у морських глибинах на потонулому кораблі.
Загублений у пустелі, під загрозою різних небезпек, майже голий між піском і зорями, одірваний німими далями від полюсів свого життя, я міркував про своє становище. Знав-бо: мине чимало днів, тижнів, місяців, поки я повернуся назад, якщо тільки мене не розшукає якийсь літак і не вб'ють завтра маври. У мене нічого більше не було. Я був тільки смертний, що заблукав серед пісків та зірок, і мав одну-єдину втіху — дихати...
А проте мене сповнювали сни.
Вони прийшли безгучно, як води криниці, і я спершу не збагнув, що то за радість охопила мене. Не було ні голосів ні видив, тільки відчуття, що хтось є, якийсь дуже близький друг, і я ось-ось його впізнаю. Потім, усе зрозумівши, я заплющив очі і віддався чарам пам'яті.
Десь був парк з густими заростями чорних ялин та лип і старий будинок, який я любив. Це байдуже — близько він чи далеко, байдуже, що він не може ні зігріти мене ні захистити, що він тут — тільки сон: той парк є і цього досить, щоб вночі відчувати його. Я вже не просто тіло викинене на піщаний берег, я знаходжу себе — в цьому домі я виріс, моя пам'ять сповнена його запахами, прохолодою його коридорів, голосами, що ніби оживали тепер. Я почув навіть кумкання жаб у калюжах. Мені потрібна була ця маса орієнтирів, щоб знову пізнати самого себе, щоб зрозуміти, як, від втрати чого з'являється почуття самотності, щоб знайти сенс того мовчання, котре складається з безлічі мовчань, коли мовчать навіть жаби.
Ні, я більше не блукав між піском та зорями. Навколишню картину я вже не сприймав як холодне провіщення, і навіть відчуття вічності, виявилось, ішло не від неї — тепер я з'ясував його походження. Я знову бачив перед собою поважні шафи того будинку. Коли дверцята прочинялись, за ними видніли гори білих як сніг простирадел і звідти віяло сніговою прохолодою. Старенька економка дріботіла, як миша, від шафи до шафи, весь час перевіряла, розкладала, складала, перераховувала випрану білизну. "Ой лишенько!" — вигукувала вона, помітивши десь маленьку дірочку, ніби від неї усе в домі могло піти шкереберть — одразу ж сідала до лампи і, не шкодуючи очей, ревно штопала і латала ці простирадла, мов покривала для вівтарів, мов вітрила на трищогловий корабель, вірою й правдою служачи, не знаю, кому більше — богові чи кораблеві.
О, я повинен присвятити тобі сторінку, мадемуазель. Повертаючись із перших своїх подорожей, я завжди заставав тебе із голкою в руці, аж по коліно в тих білих покривалах; з кожним роком в тебе ставало все більше й більше зморщок і сивини, а ти все так же готувала простирала нам на постелі і скатерті для нашого столу — і на них не було зморщок, — готувала для свята кришталю і світла. Я приходив у твою комірчину для білизни, сідав напроти тебе й розповідав про свої смертельні небезпеки, щоб розкрити тобі очі на широкий світ, щоб схвилювати, розворушити тебе. А ти казала, що я зовсім не змінився. Ще малим я рвав свої сорочки — о лишенько! — і збивав коліна, а потім приходив додому, і мене треба було втішати, як оцього вечора. Та ні ж, ні, мадемуазель! Тепер я вертаюсь не з парку, а з краю світу, і приношу з собою гострі пахощі безлюддя, подих піщаних вихрів, сліпуче сяйво тропічного місяця! "Певно ж, — казала ти, — хлопці завжди гасають, ламають собі кості і думають, що вони дуже сильні". Та ні ж, ні, мадемуазель, я побачив далі, ніж той парк! Коли б ти знала, який малий його затінок. Він геть загубився серед пісків, каміння, серед боліт і дрімучих лісів нашої планети. Чи ти знаєш, що є землі, де люди, побачивши тебе, миттєво наставляють рушницю? Чи знаєш ти, що є пустелі, де в холодну ніч я спав просто неба, без ліжка, без простирал..