Вони знову замовкли, і, очевидно, обидва відчули, як за палацовою огорожею, за розкішними садами, де знемагали в спекоті міські вулиці в низинах і на єрусалимських пагорбах, немовби набрякала глуха зловісна тиша, ладна ось-ось вибухнути. Поки що до них звідти доносилися лише неясні звуки — гудіння великих базарів, де зранку змішались люди, товари, тяглові і в'ючні тварини. Але між цими світами було те, що розділяло їх і охороняло верхній від нижнього: за огорожею сновигали легіонери, а нижче, в гайку, стояло кавалерійське оточення. Видно було, як коні відмахувались хвостами од мух.
Заявивши, що він умиває руки, прокуратор відчув якесь полегшення, бо тепер він міг сказати собі: "Я зробив усе, що від мене залежало. Боги свідки, я не підштовхував його до того, щоб він наполягав на своєму, віддаючи перевагу вченню над власним життям. Але оскільки він не зрікається, нехай буде так. Для нас це навіть краще. Він сам собі підписав смертний вирок..." Міркуючи про це, Понтій Пілат готував одночасно і відповідь дружині. І ще подумав він, скоса глянувши на Ісуса Назарянина, який із сумною усмішкою мовчазно чекав своєї заздалегідь визначеної лихої години: "Що зараз на думці у цього чоловіка? Либонь, тепер сам гірко жалкує, розуміє, у що йому обійдеться його премудре вчення, від якого він не сміє відступитись. Потрапив у власну* пастку. Спробуй тепер вивернись: один Бог на всіх — на всі землі, на весь рід людський, на всі часи. Одна віра. Одне Царство справедливості на всіх. Куди він мітить? Що й казати, всім би цього хотілося, на тому він і вирішив зіграти! Та ось так життя і вчить нас, отак і карає надмірну хитромудрість. Отак обертається претензія на трон, не призначений від роду. Чого захотів! Вирішив збаламутити чернь, збунтувати проти кесарів і щоб від натовпу до натовпу пішла та зараза по світу. Весь споконвічний порядок світобудови вирішив перевернути догори дном. Відчайдушна голова! Нічого не скажеш! Ні, такого аж ніяк не можна залишати в живих.
З вигляду он який, побитий, смирний, а що в ньому таїться — адже он що затіяв, тільки великому розуму такий план під силу. Хто б міг оце в ньому передбачити!
У думках цих прокуратор Понтій Пілат знаходив злагоду з собою. Заспокоювало його й те, що тепер не доведеться вести неприємну розмову з первосвящеником Каіафою, який відкрито вимагав від імені синедріону затвердити рішення суду з приводу Ісуса Назарянина.
— Не терзайся сумнівом, мудрий правителю, ти досягнеш згоди з собою, і правда буде за тобою,— зронив Ісус, немовби відгадуючи думки прокуратора.
Понтій Пілат обурився.
— Ти про мене не турбуйся,— грубо накинувся він на Ісуса,— для мене справа Риму над усе, ти про себе подумай, нещасний!
— Вибач, високий правителю, не варто було мені вголос вимовляти ці слова.
— Саме так. І щоб тобі не довелося пожалкувати, коли вже буде пізно, подумай ще, поки я відлучуся, і якщо до мого повернення не зміниш свого рішення, я скажу останнє слово. І не гадай, що ти цар Іудейський, опора світу, що без тебе землі не обійтися. Навпаки, все складається не на твою користь. І час твій давно скінчився. Тільки відреченням ти зміг би ще врятувати себе. Ти зрозумів?
— Зрозумів, правителю...
Понтій Пілат встав і рушив у покої, поправляючи на плечах простору тогу. Кощавий, з великою лисою головою, гордовитий, упевнений у гідності своїй та всесиллі. Коли він проходив під Арочною терасою, погляд його знову впав на того птаха, що величаво ширяв попід хмарами. Він не міг розпізнати, чи був то орел чи хто інший з тієї ж породи пернатих, але не це хвилювало його, а те, що птах був для нього недосяжним, був йому непідвладним,— і не налякаєш його, так само як не прикличеш і не проженеш. Різко стенувши бровою, прокуратор метнув ворожий погляд увись: ач, кружляє і кружляє, і ні до чого нема йому діла. І все ж подумав він: цей птах немовби імператор у піднебессі. Не випадково, певне, символом імператорської величі є орел — голова з могутнім дзьобом, хижі очі, міцні, як залізо, крила. Таким і повинен бути імператор! У височині — на виду і недоступний нікому. І з тієї височини правити світом — і ні найменшої рівності ні в чому і ні з ким, навіть боги повинні бути в імператора свої, окремо від інших, байдужі до підлеглих і зневажаючі їх. Ось на чому тримається сила, ось що примушує боятися владу, ось на чому тримається порядок речей у світі. А цей Назарянин, який уперто відстоює своє вчення і який намірився зрівняти всіх від імператора до раба, адже Бог, мовляв, єдиний і всі люди рівні перед Богом, твердить: Царство справедливості граде для всіх. Він збентежив уми, розбуркав низи, хотів було перебудувати світ на свій лад. І що з цього вийшло? Той же натовп опісля гамселив його і плював йому в обличчя, лжепрозидцю, лжепророку, дурисвіту і прохіндею... Але все-таки що ж це за чоловік? При всій безнадійності свого становища поводить себе так, неначе не він зазнає поразки, а ті, що його осуджують...
Так подумав прокуратор Понтій Пілат, намісник римського імператора, можна сказати, сам напівімператор, у всякому рам, в цій частині Середземномор'я, коли відлучився з допиту, щоб залишити Ісуса Назарянина на кілька хвилин каоданці з собою,— нехай той відчує глибочінь безодні, над якою висить. Треба було зламати його дух, змусити принижено повзати, зректися Бога, єдиного для всіх, зректися загальної рівності, щоб потім, як гада з переламаним хребтом, викинути геть із ізраїльських земель — нехай старцює і згине безвісти, недозго отак протягнув би, свої учні і прибили б, зневірившись у ньому...
Так думав, борючись із своїми сумнівами, вельми досвідчений правитель Понтій Пілат, вишукуючи найправильніший, найвигідніший і найпоказовіший шлях викорінення но-воявленої крамоли. Ідучи з Арочної тераси, він вважав, що засуджений на самоті відчує, що йому загрожує, і на час повернення прокуратора впаде йому до ніг. Якби прокуратор знав, що в ті короткі хвилини цей дивний чоловік думав зовсім не про це або, вірніше, зовсім не так, а поринув у спогади, бо спогади — це теж талан живих і одне із останніх благ на порозі прощання з життям.