Коли машина пригальмовувала на вибоїнах, пилюка з-під коліс налітала хмарою — залишалось тільки відмахуватись та відкашлюватись. Єдине, що примиряло з важкою дорогою,— навколишні простори, мимоволі з'являлася думка: були б крила, полетів би над землею... "Тепер я немовби своїми очима переконався, що земля — це планета,— думав Авдій, стоячи біля кабіни.— А як тісно людині на планеті, як боїться вона, що не вміститься, не прогодується, не вживеться з іншими собі подібними. І чи не в тому справа, що упередженість, страх, ненависть звужують планету до розмірів стадіону, на якому всі глядачі заложники, бо ж обидві команди, щоб виграти, принесли з собою ядерні бомби, а болільники, незважаючи ні на що, волають: гол, гол, гол! Оце і є планета. А перед кожною людиною ще стоїть непозбутнє завдання — бути людиною, сьогодні, завтра, завжди. Із цього складається історія. Куди ми їдемо тепер, заради якої життєво важливої потреби люди шукають отрути собі й іншим, що їх штовхає на це і що вони знаходять на тому страшному колі зречення від самих себе?"
* * *
В Учкудуці, в цьому воістину загубленому і богом забутому казахському селищі, вони відразу знайшли собі роботу — підрядилися на кілька днів штукатурити і столярувати в недобудованому будинку одного чабана. Сам чабан був з отарою на відгоні, сім'я була з ним, а будівля стояла пусткою, припоручена сусідові-родичу на випадок, якщо раптом об'являться, як і в минулому році, шабашники. Вони й об'явились, неначе знали заздалегідь,— Петруха, Авдій, Льонька, три гінці-молодці.
Жили вони в тій же будівлі, добре, що дах був і погода стояла спекотна. Маленьке вогнище упорядили у дворі і дещо навіть варили. Треба сказати, працювали як звірі. Петруха сам вставав до сходу сонця, одразу ж будив своїх артільників, Авдія і Льоньку, і вони бралися до діла, не піднімали голови до самісінької темряви. Вечеряли вже при світлі вогнища, і тільки тоді Петруха дозволяв собі трохи перепочити і порозмірковувати.
— Ти ось що, Авдяю, дивлюся, навіть дуже задоволений — працюєш. Щось, як і належить, з господаря, звичайно, одержимо. Але такі гроші, якщо хочеш знати, нам тьху! На один зуб! Це ми так, про людське око. А ось як рушимо, та на добре місце вискочимо, щоб двома руками обривати той цвіт, там справа інша — один деньок помотався по степу, зате цілий рік живи, як міністр. Льонько, хто-хто, а ти знаєш! Адже так?
— Трохи знаю,— відповів Льонька, що більше мовчав.
— Тільки дивіться, хлопці,— суворо попереджав Петруха,— нікому ні слова, ні сусідові, ні іншим тутешнім, вони люди добрі, і все одно — помри, але нікому ні слова. Особливо якщо хто заявиться та почне розпитувати. Ти, Авдяю, кажи: мовляв, знати не знаю, відати не відаю, он, мовляв, наш бригадир, це я, отож з ним, мовляв, і говори, а я людина маленька, нічого не знаю. Ясно?
Що тут ще відповісти — ясно, значить, ясно... Але не це турбувало Авдія, а те, що змушений був мовчати до пори до часу, не міг спробувати якось вплинути на хлопців, які скотилися на слизький шлях, жадаючи будь-якою ціною добути ті злочинні гроші,— такого втручання вимагала його душа, але він не зміг собі цього дозволити. Якби навіть Авдієві вдалося силою думки і слова похитнути їх, примусити замислитися над своїм падінням, якби навіть припустити, що ці двоє послухаються голосу розуму і вирішать порвати з таким життям, вони не наважаться і не зможуть цього зробити з тієї простої причини, що вони вже міцно-преміцно пов'язані страшною круговою порукою з іншими, які мають неписане право карати їх за зраду. Але як розірвати це порочне коло? Втішало Авдія лише те, що він може послужити благородній справі, пізнавши на своєму досвіді, як діють гінці-анашисти, і потім, виклавши це у великому газетному матеріалі, розкрити людям очі. І це буде, як він сподівався, початком моральної боротьби за душі молоді, яка збочила з шляху. Лише це допомагало Авдієві примиритись з тим, що він мимоволі виявився втягнутим у їхні діла в складі групи Петрухи.
На третій день їхнього перебування в Учкудуці стався один незначний випадок — Авдій йому не надав великого значення. Петруха ж, дізнавшись про нього, дуже стурбувався. Сам Петруха на той час поїхав з дідом-сусідом, інвалідом війни, на його колясці в центральну садибу радгоспу запастися консервами, сигаретами та цукром, оскільки наступного дня на світанку вирішили податися в степ — немовби перебиралися шабашничати в інше місце.
Льонька доштукатурював будинок усередині, а Авдій, прилаштувавшись в тіні, збивав для повітки двері. Коли це з вулиці раптом донеслось торохкотіння мотоцикла, Авдій оглянувся, приклав долоню до очей. Біля будинку зупинився, ревучи, великий мотоцикл, водій легко зіскочив з сидіння. На подив Авдія, мотоциклістом виявилась зовсім молода жінка. Як тільки вона впорується з цією важкою машиною, та ще й на таких дорогах?! Жінка стягла з голови круглий шолом з ремінцем, що теліпався, зняла вітрозахисні окуляри, струснувши головою, розкидала по плечах густе світле волосся.
— Запарилась! — усміхнулася вона, показавши білий ряд зубів.— А запорошилася як, боже мій! — радісно вигукнула вона, струшуючи з себе куряву.— Здрастуйте!
— Здрастуйте,— знічено відповів Авдій. Безглузді настанови Петрухи подіяли на нього. "Хто вона? Чого сюди приїхала?" — подумалось Авдієві.
— А господар на місці? — запитала мотоциклістка, так само привітно усміхаючись.
— Який господар? — не зрозумів Авдій.— Господар будинку, чи що?
— Еге ж, звичайно.
— Таж він неначе зараз не тут, а десь на відгоні.
— А ви що, не бачили його?
— Ні, не бачив. Ні, бачив, тільки мигцем, він приїздив недавно. Але я з ним не розмовляв.
— Дивно, як же це ви з ним не розмовляли,— ви, здається, тут працюєте, будуєте йому дім?
— Вибачте, але я справді не встиг з ним поговорити. Він тоді, здається, поспішав. З ним розмовляв наш старший. Його звуть Петром. Зараз його немає. Він незабаром має приїхати.
— Та мені це ні до чого, вибачте, коли що. Просто мені хотілося побачити Ормана — він чабан і знає те, що мене цікавить. Тому й заскочила по дорозі, думала, застану його. Ну, вибачте, я, здається, заважаю.