— Та часу ще навалом,— сказав Петруха, глянувши на годинник.— Ціла година з чимось.— А коли Льонька пішов, сказав: — Це ти правильно щодо Льоньки. Само ж, гаденя, рветься пить, а вип'є — на ногах не стоїть. Але тепер — амба! Діло є діло. Це ми в дорозі трохи побалувались. А потім, не думай, я на Льоньчині гроші не пив, може, сам він що... але я п'ю на свої.
— Та хіба в цьому справа,— озвався з гіркотою Авдій.— Просто шкода хлопчину.
— Це ти правильно,— зітхнув з розумінням Петруха. Відверта розмова навела, мабуть, Петруху на якусь думку, яка вже давно непокоїла його.— Слухай, Авдяю, а до цього, до нас тобто, ти чим промишляв чи робив де? Може, ти з фарцовщиків будеш? Ти не жмись, нам тепер або за одним столом гуляти в ресторані, або одну парашу виносити з камери. Кидай хоч так, хоч сяк!
Авдій не став приховувати:
— Ніякий я не фарцовщик. І не жмусь я зовсім. До цього я в духовній семінарії вчився.
Такого повороту Петруха, очевидно, ніяк не ждав.
— Стривай, стривай! У семінарії, кажеш,— то значить, ти на попа вчився?
— Еге ж, виходить, що так...
— Ого! — витріщив очі Петруха і пустотливо присвиснув, склавши губи дудочкою.— То чого ж ти пішов звідти, чи поперли за що?
— І те, й інше. Загалом, покинув я.
— А чого ж? Бога не поділили, чи що? — задьористо вів далі Петруха.— Ото сміхота!
— Виходить, не поділили.
— Ну то скажи, коли ти все так знаєш... Бог є чи нема?
— На це важко відповісти, Петре. Для кого він є, а для кого його немає. Все залежить від самої людини. Скільки будуть люди жити на світі, стільки вони будуть думати, є Бог чи немає.
— Ну, а де ж він, Авдяю, коли він, скажімо, є?
— Він у наших думках і в наших словах...
Петруха замовк, обдумуючи сказане. Голосніше й виразніше застукали колеса вагонів — грюкіт линув крізь відчинені двері з тамбура,— через вагон проходили якісь пасажири й не зачинили їх. Петруха причинив двері, прислухався до приглушеного стуку коліс і нарешті сказав:
— Виходить, у мене його немає. А в тебе, Авдяю, він є?
— Не знаю, Петре. Хотілося б думати, що є, хотілося б, щоб був...
— Значить, тобі це потрібно?
— Так, мені це необхідно...
— Ось і зрозумій тебе,— огризнувся Петруха. Щось його, певно, зачепило.— А на хрена в такому разі ти їдеш з нами, коли тобі Бог потрібен?
Авдій вирішив, що поки що не час і не місце загострювати розмову.
— Але ж гроші теж потрібні,— сказав він примирливо.
— Е, ось якої ти заспівав. Або Бог, або дурні гроші. А сам усе-таки вирушив за грішми.
— Справді, поки що виходить так,— змушений був визнати Авдій.
Ця розмова послужила Авдієві Калістратову поштовхом до роздумів. По-перше, він чітко усвідомив, що Сам, той, який невидимо тримав поїздку гінців за анашею під своїм контролем протягом усього шляху, вкрай недовірливий, обачний і, очевидно, жорстокий,і якщо він запідозрить щось недобре в якійсь із ланок операції, яку він проводить, то не зупиниться ні перед чим, щоб помститися або убезпечити себе і тих, хто стоїть за ним. Цього треба було сподіватись — на те вона й торгівля наркотиками. Друге, що зрозумів він з дорожніх розмов з Петрухою та іншими,— на гінців є сенс впливати словом, адже обов'язок проповідника — довірча розмова, переконання словом без остороги на небезпеку, що загрожує: несли ж колись самовіддані місіонери слово Христа диким африканським племенам, ризикуючи своїм життям, бо врятування душ ціною життя може виявитись кінцевим підсумком, долею, змістом його життєвого шляху,— так він порятує душу.
На станцію Жалпак-Саз прибули вони близько одинадцятої години дня. Станція була вузлова, пересадочна, дві вітки відходили у бік далеких снігових гір, які стало видно на світанку, і тому проїжджих у різні кінці тут було багато, що для гінців теж мало свої зручності: можна загубитись у станційній суєті. І все обійшлося якнайкраще. Авдій здивувався, як запросто і по-діловому просочились вони в обідній час у привокзальну їдальню. Разом з Авдієм їх було чоловік дванадцять (так здалося йому), тих, кому належало вирушити далі в степи за анашею. За столиками гінці сиділи розрізнено, по одному, по двоє, але на виду один в одного, хоча відкрито між собою не спілкувались і зовні в дорожньому натовпі не виділялись — таких, як Льонька, і доросліших хлопців, як Петруха, було багато. В розпал літнього сезону всі кудись і звідкілясь їхали — типова мішанина азіатських і європейських облич... І хоч сюди раз по раз заходили працівники міліції — стежити за порядком, і хоча на станції на кожному кроці зустрічався міліціонер, їх це не турбувало. Пообідали вони швидко, поступившись місцем іншим бажаючим перекусити повсякденними стравами, і після цього за якимось невловимим знаком непомітно розосередились — кожний із своїм багажем: з рюкзаком, з портфельчиком, у яких несли хліб, консерви й інші потрібні їм речі. Отак гінці роз'їхались по місцях, розчинились у безмежних просторах тутешніх степів Примоюнкум'я.
Петруха, а з ним Авдій і Льонька відправилися втрьох, як і було задумано й санкціоновано Самим, якого Авдієві так і не вдалося побачити. Але в тому, що Сам невидимо керував усією операцією, не було ніякого сумніву. їхали вони з Пет-рухою в найвіддаленіший куток, мало не в Моюнкуми, на попутній вантажній машині до відділення радгоспу "Учкудук" за четвертак, який давав Петруха із грошей, виділених Самим. Про всякий випадок придумали собі легенду: ВОШІ шабашники. Авдій — тесляр, найпотрібніша в тутешніх краях людина, що, до речі, відповідало істині: Авдій і справді був непоганим теслярем. Батько з дитинства навчив. Петруха поклав йому в рюкзак, теж про всякий випадок, необхідний інструмент — рубанок, сокиру, долото, завбачливо взяті з дому. Себе і Льоньку Петруха мав видавати за штукатурів і малярів — вони, мовляв, на канікулах, учні ПТУ і їхали, виходило, на заробітки в далекий Учкудук, у Примоюнкум'я трохи заробити у степовиків на будівництві будинків. Версія цілком правдоподібна.
День стояв жаркий, але у відкритому грузовику було легше — не так припікало і продувало свіжим степовим вітерцем. Щоправда, дорога, як і будь-яка польова, була нікудишня — вся розбита.