Нещастя живе не тільки по вбогих халупах; оселяється воно й по містах, і в палацах. В тому добре переконалася принцеса Міленка за кілька літ свого життя
Про це я й маю вам розповісти...
Її батька називали "Король-Добряк". Але-ж слова "Добряк" вживали не зовсім поважно. Потихеньку посміхалися, коли те слово промовляли, бо, по правді кажучи, воно більше говорило про слабодухість та викликало ніякове здивування. Можна гадати, що та добрість була дійсно до вподоби лише королівським міністрам та зацним шляхтичам. І ті пани доповняли королівську добрість своєю злістю, його слабодухість — своєю жорстокістю, його безголів'я — своїм хитрим єхидством. Тим то, коли увільнялась якась висока посада при королівському дворі й довший час не знаходилось на неї людини, то міщани й селяни гомоніли проміж себе:
— Королівські радники не можуть знайти досить нікчемної пройди, щоб закликати його до свого почесного товариства!..
Говорили так і терпко сміялися з того жарту...
Такий був король Добряк і в своїм родиннім житті. З-під влади своєї жінки він вийшов тільки з того дня, як вона померла. І було те нещастям для всієї землі, що королева померла, бо вона була жінка й розумна, й твердої вдачі.
Отож і Міленку, після смерті матері покинули, як бур'ян, і нічого доброго не навчали. Король дбав лише про те, аби було їй всього досхочу та щоб — крий Боже! — вона чого-будь не робила. Ходили, правда, до неї вчителі, але ж їй такою нудною видавалася їхня наука, що вона все забувала одразу, скоро вони від неї відходили. Поки ж сиділи з нею, не могла діждатись, коли нарешті вони підуть собі геть. А втім, як не було й вчителів, сама не знала, куди подіти час. Коли іноді її питався король:
— Міленко, чого ти хочеш? —
Вона не знала, чого б їй захотіти...
Отож нудилася вона, мала втомлений, нудний погляд, й нікому не було приємно бути з нею вкупі, хоча тим часом вона була в розцвіті молодості й навдивовижу гарна.
Отак жили — не жили в королівському замку,— коли це одного дня сталася переміна.
Король вже давно почав помічати, що міністри крутять головами, таємничо перешіптуються, поважно зиркають один на одного. Так само помічав і те, що почали вони драти більше грошей з людей, але ж ще більше на щось витрачали, часто муштрували військо та набирали нове. Кілька разів він сам собі розмірковував: "І що вони, оті дряпіжники, собі намислили?"
Але ж мовчав, потішаючи себе тим, що, мовляв, "колись довідаюсь; самому не варт питати, коли не кажуть!"
Якось нарешті одного дня прийшов до нього перший міністр та й говорить:
— Маю великий жаль, а змушений повідомити вашу королівську милість, що ми починаємо війну.
— А навіщо починаємо: може тоді у вас минеться той жаль? — питає король.
— Не можна витримати утисків сусідньої держави.
— А чим вона нас тисне?
— Вивозить золото з нашої землі.
— Як же вона те робить?
— Її купці приїздять на наші ярмарки та базарі, привозять всякий крам та свої ремісницькі вироби, зацікавлюють тим наших людей і наш народ віддає їм своє золото.
— Чи ж хоч добрий вони привозять крам?
— В тім-то й є страшна небезпека, що добрий!
— Що ж ви хочете вчинити?
— Вдаримо на їхню землю, здобудемо її та й примусимо тих людей, щоб вони повернули нам наше золото.
— А їм повернете їхній крам?
— Нізащо! Зробимо їх всіх своїми підвладними та слугами!
— По якому ж праву?
— По праву дужчого!
— А чи ж подужаємо?
— Та ж з нами Бог!
— Ви те знаєте напевно?
— Королівська милость! Народ хоче війни, трон в небезпеці, нема ж часу воловодитись!
— А чи ж ви питалися народу?
— Ми ж говоримо в його імені!
— Ну, добре. Тоді починаймо війну... Але ж загине багато людей!?..
— За Вітчизну солодко вмирати!
— Ви також підете вмирати за Вітчизну?
— Коли буде треба — до останнього чоловіка!
— Але ж поки що зостанетесь зо мною вдома?
— А як же? Хто ж без нас порядкуватиме подіями?!
— Ну, добре. От тільки я не знаю... не знаю я...
— Непевність в перемозі — злочин проти Батьківщини.
— Та захисти вас, Боже, коли ви таке подумали! Я сумніву не маю, але ж, зрештою, що ж я знаю?.. Коли вже так повинно бути, то яка ж на те рада? Я за те тільки...
— Ось грамота.
— Ну, гаразд, оце маєте мій підпис; нехай уже! Але ж хто за те...
— Божа воля!..
Почалася війна. Обидві сторони воювали завзято, воювали увесь час, але ж нарешті прийшли знову до короля Добряка його міністри.
— Треба миритись, королівська милость!
— Чому?
— Не можна без жалю та жаху дивитися на тисячі людських трупів, що гинуть в бойовищах.
— А я ж про те говорив!
— Ваша ясновельможність! То, виходить, ви нам не довіряєте?!
— Ну, ну! Що бо ви?.. Я ж — нічого, я — тільки так, взагалі...
— Умови не дуже важкі...
— То, виходить, що вони становлять нам умови?
— Так, вони.
— Я собі міркував, що переможці — ми...
— Одже-ж...
— Гм...
— По тих умовах суперечку можна скінчити шлюбом вашої доньки з їхнім принцом, а держави будуть злучені докупи, під їхньою владою.
— Так ото на те треба було покласти стільки тисяч людей?
— Божа воля...
— А що ж я на старість?..
— По заслуженій праці солодко відпочинуть...
— А ви?
— Влади обох земель зливаються докупи.
— Слава Господові! — Ото буде добра злука!..
— Ваша ясновельможність!..
— Ну, та вже добре. Однак не хотів би я бути в шкурі тих молодят... Мілено, Міленко! Та Мілен-ко-о-о-о!..
— Що ти хочеш, тату?
— Буде у нас весілля.
— Цікаво подивитись! А кого ж ти береш?
— Тю-тю на тебе! Чи ти не здуріла? Та хіба ж то я?..
— А хто ж тоді? Я принаймні нічого не відаю.
— Так за те я відаю!.. Підеш заміж за сусідського короленка! От що!..
— Хто ж то тобі, таточку, такого наплескав? То ж цілковита неправда! Я, відколи жива, то з ним же а-ні, ні... То все якісь наклепи, так собі, з вітру!..
— Е, те-те-те!.. Казна-що плетеш! Жодних наклепів! Це — умова миру! Так зробили міністри!
— Міністри? Та яке ж їм до того діло?.. Я що до них маю?..
— Ну годі вже! Ми того не тямимо, вони самі знають, що краще. Годі бо, не плач по дурному, а готуйся. Тут, брате, сльози не поможуть ні тобі ні мені. Коли не хочеш кепсько скінчити війну, то мусиш, мусиш і мусиш!.. Божа воля!.. Яка ж на те може бути рада?!..