Приїхав він туди зі своїм почотом, розповів королеві про свою дружину та дитину так докладно, що "Пізно" зрозумів, про кого саме мова мовиться: про оту красну молодицю, яка просила його:
"Змилосердуйся, пане! Порятуй мене! Сталася страшна кривда!"...
І заплакали обидва королі. Перший — того, що вигнав був королеву, яка могла би дати щастя й йому, і його людям; другий — того, що не спинив одразу коня, коли почув перший покрик сердешної жінки.
— Я повинен був зважити на її шляхетність та добре серце; я повинен був її пожаліти; я повинен був шанувати й поважати в ній людину! — думав один.
— Я не повинен був довго розважувати; я мусив би одразу послухати голосу свого розуму; я мусив був підтримати нещасну, що озвалася до мене за поміччю! — міркував другий.
І так плакали обидва бідахи-королі.
— Де ж тепер її знайдемо, коли минуло вже сім літ?..
От і розіслали на всі боки гінців і веліли їм, щоб вони гляділи, де перед тим за сім років прибилася молодиця з хлопчиком.
Якось одного дня восени дідусь колов на дровітні дрова. Ладко орав корівкою ниву, а Мілена чепурила в подвір'ї. Коли це перед ворітьми спинився королівський коч, а з нього виступив пишний придворний слуга.
— Тітко, а чи дома господар?
— Аж он де він, дрова рубає.
— Гей, діду! Чи не ховаєте ви десь тута королеви з принцем-наслідником?
— Ні, ми не ховаємо нікого. Аж ось тільки живе зі мною молодиця з синком, що були в страшенній біді, а потім у мене знайшли любов до життя та щастя.
— А де ж та молодиця?
— Ото стоїть перед тебе.
— Оця селянка з деркачем? А де ж її син?
— Оре на полі.
— А, бодай тобі!.. Знову натрапили на непевний слід. Все намарно!..
— Ні, помиляєтесь,— озвалася жінка.— Я й є Мілена, й живу тута з сином Ладиславом!
— Змилуйся, королево! — скрикнув посланець і, пополотнівши, кинувся навколюшки.— Я маю листа від твого мужа-короля та ще й від короля "Пізно". Клич сина, сідайте мерщій в кочата й поїдемо! Свято на ваш поворот вже впорядковано.
— Ні, пане посланець. Перекажіть ви моєму мужеві-королеві, що красно я йому дякую за те, що він мене тоді вигнав. Перекажіть і королеві "Пізно", що й йому я так само щиро вдячна, що він мене тоді не рятував. Я знайшла собі і життя, і щастя; я врятувала сама себе й дитину свою від лиха, брехні та гидких королівських палат. Прийшли ви по мене, але — дяка Богові! — прийшли занадто пізно! Я не вернуся. А якщо королі хотять загладити свою провину переді мною, то нехай не займають нас і не намагаються знищити наше щастя, якого в тузі та праці ми тута зазнали!..
На честь королів, як зазначає літописець, треба додати, що Мілену зоставили жити й далі так, як вона бажала...