Півнів празник

Сторінка 4 з 4

Кониський Олександр

— Ой, ой! Рятуйте! Не треба, не треба! Пустіть душу на покаяніє.

Чуємо: панич верзе якусь нісенітницю, знати, що в голові йому і в очі світ замакітрився. Не диво! Кінь гепонув його головою об пень і печінки йому відбив.

Підвели ми панича на ноги. Овва! Не встоїть! Так і хилиться та стогне; проситься, щоб швидше несли його до матері та присягається, що межі не займатиме. Ми слухаємо, та не тямимо, до чого він присягається. Думаємо собі: збожеволів панич.

А Михайло зараз свитку з себе, розіслав і каже, до нас до всіх:

— Кладіть його на свитку та понесемо в двір.

— А може, не в.двір, а в комісію,— озвався хтось з людей.

— Не треба, не треба комісії,— застогнав панич,— несіть швидше додому... Ой! Помираю...

Понесли, а я тюпки до комісії, не можна було не повідомити і її, вона ж начальство.

Ну, вже що було, як принесли його до будинку, як зустріла його мати, так того й не розказати! Голосіння, сльози, стогін, біганина, сутанія і не сказати яка! Скоро положили люде панича на постіль, нас усіх повиганяли з дому і що там було — я вже не скажу. Нарешті вибіг урядник і погнав на зборню усіх, хто був з паничем у чагарнику.

Сидимо в зборні і не тямимо, чого ждемо: сидимо, вболіваємо, що паничу така пригода лиха склалася, та жалкуємо, нащо він їздив на такому лякливому огирі!.. Далі дивуємо і не тямимо: де той півень взявся?

Жеребило сидить, нікому ні слова, тільки мовчки люльку тягне.

Прибіг становий, звірюкою на людей дивиться, очима примів би, усіх. з'їв.

— Жінки і дітвора геть звідсіль! По домам! — гукнув

він.

"Ну, ну! — думаю собі,— Що воно далі буде! — та сам про себе читаю: "Заступнице усердная! Смирн ворога і супостата нашого".

Тоді становий з урядником в зборню, а на дворі лишив десятників, щоб ніхто з людей не розходився.

Насамперед покликали в зборню Жеребила; довго його там держали; ми думали, чи не б'ють його, так ні, не чути, коли б били, так би кричав. І добре, що не били. А то!.. Хто його знає, щоб воно і було, люде були занадто збентежені.

Випустили Михайла і звеліли, щоб зараз же йшов додому і ні з ким тут і слова не говорив.чПокликали в зборню Гострого, потім Заліза, та все по одному; одного випустять, другого покличуть, і кого випустять, зараз того-й додому, старшина пильнує, щоб після "сповіді" ніхто й слова не промовив, про що його "сповідали" в зборні.

Прийшла нарешті і моя черга: входжу в зборню ні живий ні мертвий, чую, що увесь тремчу, наче босоніж на льоду стою, так мені в підошви холодно. Став біля дверей, вперся в одвірок, щоб надійніше було. Стою, а становий сичить до мене:

— На межі був?

— Усі були, і я з людьми.

— На поруб йшов за паничем услід його?

— Йшов.

— А чого ти йшов?

— Того, чого і всі.

— А всі чого?

— Мабуть, щоб подивитися.

— Бачив, як панич з коня упав?

— Усі бачили.

— Чого він упав?

— Не всидів, так і впав.

— А чому не всидів?

— Тому, що огир вихонув задом, а панич йому через голову — та сторч головою.

— Чого кінь на диби звівся?

— Злякався.

— А чого він злякався?

— Не питався я і не скажу.

— А півня бачив?

— Усі люде бачили і мені казали.

— Які люде?

— Наші.

— Хто саме?

— Хтось чи з дітей, чи з жінок, чи, може, й з чоловіків хто.

— А чий то півень?

— Господь його знає, чий він, не з нашого села, у нас ні в кого такого нема.

— Чого в панича синяки на ребрах?

— Не бачив я тих синяків і не скажу, а коли вони справді є, так, може, вдарився об пень...

— Ти бачив, як панича били під ребра? .

— Панича? — зумився я.— Що ви кажете! Панича нашого! Хто б се посмів? Та ще, кажете, під ребра?

— Під ребра.

— Сього не було і бути не могло: як то можна, щоб чия рука доторкнулася до паничевих ребер! Нехай тому!..

Становий стенув плечем да плюх мені межи очі. Втерся я рукавом, мовчу; тямлю, що перед начальством стою. Перегодом знов він до мене:

— Признавайся, сякий-такий, хто бив панича.

— Ніхто не бив, як се можна? Та й за що б? Він у нас такий тихий та божий; пошли йому, боже, віку довгого та розуму доброго. Огир його побив; коли б не ми були відборонили — був би на смерть убив. Вже ж не можна було нам, згорнувши руки, дивитися, як огир нівечив християнську, та ще панську душу, за се господь покарав би нас.

— Мовчи! Який язикатий! — становий на мене. Я замовк, а він писав, писав аж перо скиглило, тоді знов на мене:

— Вон звідсіль, хамове кодло! Я вас усіх в острог!

— За що, пане?

— Ви розбишаки!

— Ще досі нікого не...

— Молчать! Вон!.. Зови другого.

Та отак цілу ніч варив з нас воду. Ми собі бідкуємось, думаємо: пропали тепер, дощенту зруйнує; нас в тюрму, а землю пану... Не спали усю ніч.

Почало дніти. Чуємо — знов дзвоники заголосили.

— Отеє ж,— думаємо, по наші душі. Ой, боже батьку! Заступися за нас!

І заступився. Дивимося, аж то комісія повертає назад, а за нею і пані з паничем; притьмом, кажуть, до лікаря треба, бо клята коняка печінки паничу одбила.

З того часу і чутки нема ні про панів наших, ні про комісію, ні про межу; земля як була у нас, так і досі.

Отак-то господь своєю рукою милосердною одвернув од нас лихо, пославши того півня.

Довго ми всіма сторонами міркували, що то за півень був? Чий він? Де він взявся? І стали на тому, що був то не півень, а божий ангол, а може, хто з святих півнем перекинувся. От ми і прирадили собі, щоб у нашому селі, доки світа сонця, справляти півнів празник.

1889. У Києві