Північне сяйво

Сторінка 3 з 95

Філіп Пулман

Дворецький підрізав ґніт і підкинув поліно у вогонь, потім, уважно прислухаючись до звуку за дверима, що вели до їдальні, зачерпнув жменю курива з кальяну.

Щойно він поклав на місце кришку, відчинилися інші двері, змусивши його нервово здригнутися. Ліра ледве стримала сміх. Дворецький квапливо запхав куриво у кишеню і повернувся, щоб зустріти новоприбулого.

— Лорде Ізраель! — вигукнув він, і у Ліри від здивування аж морозом пройняло шкіру. Вона не бачила його зі свого місця і тому ледь стрималася, щоб не підсунутись та подивитися.

— Добрий вечір, Рене, — сказав лорд Ізраель. Ліра завжди слухала цей грубий голос із симпатією та острахом. — Я приїхав надто пізно до обіду. Я почекаю тут.

Дворецький виглядав збентеженим. Гості заходили до вітальні лише на запрошення Ректора, і лорд Ізраель знав це; але дворецький бачив також, що лорд Ізраель надто недвозначно дивиться на його надуту кишеню, тому він вирішив не заперечувати.

— Повідомити Ректора про ваш приїзд, мій пане?

— Чому б і ні. І принеси мені кави.

— Гаразд, пане.

Дворецький вклонився і поспішив вийти разом зі своїм деймоном, який дріботів поряд. Дядько Ліри підійшов до вогню і потягнувся, позіхаючи, як лев. Він був у похідному одязі. Ліра відчула побоювання, як і завжди, коли бачила його. Тепер і мови не могло бути про те, щоб вибратися непоміченою: вона була змушена тихо сидіти і чекати.

Деймон лорда Ізраеля, сніжний барс, стояв за ним.

— Ти тут збираєшся показати свій план? — тихо спитав він.

— Так. Тут буде менше метушні, ніж в аудиторії. Вони також захочуть подивитися зразки — я пошлю по чергового за хвилину. Це недобрий час, Стелмаріє.

— Тобі потрібно відпочити.

Він розтягнувся в одному з крісел так, що Ліра вже не бачила його обличчя.

— Так, так. Мені також треба змінити одяг. Мабуть, існує якась давня традиція, і вони оштрафують мене на дюжину пляшок, якщо я буду невідповідно вбраний. Мені б поспати днів зо три. Факт залишається фактом…

Почувся стук у двері, і зайшов дворецький, несучи срібну тацю з кавником та чашкою.

— Дякую, Рене, — сказав лорд Ізраель. — Це токайське стоїть на столі?

— Ректор наказав налити його спеціально для вас, пане, — відповів дворецький. — Залишилося лише три дюжини пляшок 98 року.

— Все добре закінчується. Залиш тацю тут. І накажи черговому принести дві валізи, які я залишив на вході.

— Тут, пане?

— Так, тут, чоловіче. І мені буде потрібний екран та проекційний ліхтар, зараз же.

Дворецький ледве не відкрив рота від подиву, але утримався від запитання чи заперечення.

— Рене, ти забуваєш, де твоє місце, — сказав лорд Ізраель. — Не питай мене, лише роби, що я кажу.

— Гаразд, пане, — відповів дворецький. — Якщо я можу запропонувати, то, мабуть, слід сказати панові Коустону про ваші плани, інакше він буде дуже здивований, якщо ви розумієте, про що йдеться.

— Так. Тоді скажи йому.

Пан Коустон був економом. Між ним і дворецьким була давня і добре встояна конкуренція. Економ був головним, але у дворецького було більше можливостей здобути прихильність учених і скористатися з цього. Він був радий із нагоди показати економу, що краще знає, що відбувається у вітальні.

Дворецький вклонився і пішов. Ліра спостерігала, як її дядько налив собі кави, миттєво випив та налив ще, щоб цього разу насолоджуватися маленькими ковтками. Вона згоряла від цікавості: валізи із зразками? Проекційний ліхтар? Що ж таке термінове і важливе він мав показати вченим?

Невдовзі лорд Ізраель підвівся і відвернувся від вогню. Вона бачила його на весь зріст і дивувалася з контрасту між ним і товстуватим дворецьким та згорбленими слабкими вченими. Лорд Ізраель був високим чоловіком із кремезними плечима, мужнім засмаглим обличчям і очима, у яких, здавалося, вирував дикий сміх. Це було лице людини, народженої змагатися і владарювати — і в жодному разі не коритися або викликати жаль. Усі його рухи були широкими і чітко відточеними, як у дикої тварини, і коли він з'являвся в подібних місцях, то і справді здавався дикою твариною, яку посадили в замалу для неї клітку.

Тієї миті його обличчя виражало віддаленість і заглибленість у власні думки. Його деймон підійшов ближче і притулився головою до його пояса, він подивився на нього непроникним поглядом, повернувся і підійшов до столу. Ліра раптово відчула холод у животі — лорд Ізраель зняв корок із карафи з токайським і налив собі бокал вина.

— Ні!

Приглушений крик мимовільно вирвався у неї. Лорд Ізраель почув і зразу обернувся.

— Хто тут?

Ліра вже нічого не могла вдіяти. Вивалившись із шафи, вона квапливо вихопила бокал з його рук. Вино розплескалося на край столу і килим, а бокал впав і розбився. Він схопив її за зап'ястя і міцно стиснув його.

— Ліро! Якого біса ти тут робиш?

— Відпусти мене — і я скажу!

— Спочатку я зламаю тобі руку. Як ти посміла зайти сюди?

— Я щойно врятувала твоє життя!

На мить вони замовкли: дівчина, скорчена від болю, яка кривилася, щоб не заридати вголос, і чоловік, який схилився над нею, насуплений, неначе хмара.

— Що ти сказала? — промовив він уже тихіше.

— Вино отруєне, — пробурмотіла вона через стиснуті зуби. — Я бачила, як Ректор додав туди якийсь порошок.

Він відпустив її. Вона плюхнулася на підлогу, і Пантелеймон стривожено сів їй на плече. Дядько подивився вниз, стримуючи гнів, і вона не насмілилася зустрітися з ним поглядом.

— Я зайшла просто подивитися на кімнату, — сказала вона. — Я знаю, мені не слід було. Я збиралася вийти до того, як хтось зайде, але почула, що йде Ректор, і попалася. Шафа була єдиним місцем, де можна було сховатися. І я бачила, як він підсипав порошок у вино. Якби я…

Почувся стук у двері.

— Це черговий, — сказав лорд Ізраель. — Назад у шафу! Якщо я почую хоч найменший шум, ти шкодуватимеш, що жива.

Вона враз рвонулася назад, і коли дверцята зачинилися за нею, лорд Ізраель покликав:

— Заходьте!

Як він і сказав, це був черговий.

— Сюди, пане?

Ліра побачила старого чоловіка, який невпевнено стояв у дверях, а за ним виднівся край великого дерев'яного ящика.

— Так, Шатере, — сказав лорд Ізраель. — Занеси їх обидва і постав біля столу.

Ліра трохи розслабилася і відчула біль у плечі й зап'ясті. Цього було б досить, щоб змусити її заплакати, якби вона була з тих дівчат, що плачуть. Натомість вона стиснула зуби і тихенько поворушила рукою, поки не відчула полегшення.