Пані Кольтер вагалася; її очі заплющилися, здавалось, вона гойдається, ніби знепритомнівши. Але вона втрималася та розплющила очі з виразом безкінечного смутку.
— Ні, — сказала вона. — Ні.
Їхні деймони знову стояли нарізно. Лорд Ізраель схилився і запустив свої пальці в шерсть сніжного барса. Потім від відвернувся і пішов нагору без жодного слова. Золотава мавпа застрибнула на руки пані Кольтер і тихенько заскавучала, тягнучись до барса, який ішов геть, а обличчя пані Кольтер вкрилося сльозами. Ліра бачила, як вони блищали, вони були справжніми.
Потім її мати повернулася, здригаючись від німого ридання, та пішла вниз із гори й зникла з очей.
Ліра холодно спостерігала за нею, потім подивилася в небо.
Безліч чудес, яких вона ніколи не бачила.
Місто, що висіло вгорі, виглядало порожнім, мовчазним та новоствореним, ніби чекало, щоб у нього увійшли, чи щоб його розбудили. Сонце того всесвіту світило в цей, золотячи Лірині руки, розтоплюючи лід на вовчому каптурі Роджера, роблячи його бліді щоки прозорими та відбиваючись у його невидющих очах.
Її душу роздирало горе. І злість також. Вона вбила б свого батька, якби вона могла вирвати його серце, вона зробила б це, не замислюючись, за те, що він заподіяв Роджеру. І їй — ошукав її, як він насмілився?
Вона все ще тримала тіло Роджера. Пантелеймон говорив їй щось, але її думки були далеко, і вона не чула, поки він не запустив пазур в її руку, щоб привести до тями. Дівчинка глипнула.
— Що? Що?
— Пил! — сказав він.
— Про що ти?
— Пил. Він збирається знайти джерело Пилу та знищити його, так?
— Так він сказав.
— І Облаткове братство, і Церква, і Больвангар, і пані Кольтер, і всі інші — вони хотіли зруйнувати його, так?
— Так… Чи припинити його дію на людей… А що?
— Якщо всі вони вважають Пил злом, він може бути добром.
Вона мовчала. В її грудях зароджувалося захоплення. Пантелеймон вів далі:
— Ми чули, що всі вони говорять про Пил, і всі його так бояться, і знаєш що? Ми вірили їм, навіть коли бачили, що їхні дії огидні, нелюдяні та неправильні… Ми також вважали Пил злом, тому що вони дорослі і вони так казали. А якщо це не так? Якщо…
Вона продовжила задихаючись:
— Так! Якщо це справді добро…
Вона поглянула на нього й побачила, що його зелені очі палають від захвату. В неї запаморочилася голова, ніби весь світ перевернувся.
Якщо Пил був добром… якщо він був бажаним, жаданим та благословенним…
— Ми також будемо його шукати, Пане! — сказала вона.
Саме це він і хотів почути.
— Ми зможемо дістатися до нього раніше, ніж він, — продовжував він, — і…
Вони замовкли, усвідомлюючи надзвичайну складність завдання. Ліра подивилася в сяюче небо. Вона розуміла, якими маленькими вони були, вона та її деймон, у порівнянні з величчю та простором всесвіту, і як мало вони знали в порівнянні з безоднею таємниць над ними.
— Ми зможемо, — наполягав Пантелеймон. — Ми пройшли весь цей шлях, так? Ми зможемо зробити це.
— Ми будемо самі. Йорик Бернісон не зможе піти за нами і допомогти нам. Цього не зможуть зробити ні Фардер Корам, ні Серафіна Пеккала, ні Лі Скоресбі, ні будь-хто інший.
— Тоді лише ми самі. Немає значення. В будь-якому разі ми не самі, не такі, як…
Вона знала, що він мав на увазі: не такі, як Тоні Макаріос, не такі, як ті бідолашні відірвані деймони в Больвангарі; ми все ще одне єдине створіння, ми обоє є одним цілим.
— І в нас є алетіометр, — додала вона. — Так. Я впевнена, що ми мусимо це зробити, Пане. Ми підемо туди, нагору, і будемо шукати Пил, і коли ми знайдемо його, ми знатимемо, що робити.
Тіло Роджера нерухомо лежало в неї на руках. Вона обережно поклала його на землю.
— І ми це зробимо, — закінчила вона.
Вона озирнулася. За ними залишався біль, смерть та страх; попереду були сумніви, небезпека, незбагненні таємниці. Але вони не були самотніми.
Отже, Ліра та її деймон відвернулися від світу, в якому народилися, поглянули на сонце перед ними та ступили в небеса.
Кінець книги першої