Вона думала, що Тоні жартує. Невдовзі вона зрозуміла, що це серйозно, а також те, що вона менше схожа на циганку, ніж сподівалася: багато людей не зводили з неї очей, діти показували на неї пальцями. Коли вони підходили до залу, їм довелося пробиратися крізь натовп людей, які відступали, даючи їм дорогу, і зупинялися, щоб подивитися на них.
Тоді Ліра почала справді нервуватися. Вона притиснулася до Ма Кости, а Пантелеймон став таким великим, яким лише міг, набувши форми пантери, щоб підбадьорити її. Ма Коста йшла сходинками, і ніщо б у світі не змусило її йти швидше, а Тоні й Керім гордовито трималися по обидва боки від неї, як принци.
У залі сяяли гасові лампи, які освітлювали обличчя та постаті людей, але залишали склепіння у темряві. Люди, які продовжували заходити, ледве могли знайти місце — всі лави були переповнені, але родини намагалися звільнити хоч одне місце: вони саджали дітей на коліна, а деймони вмощувалися під ногами або злітали, щоб присісти на грубих дерев'яних стінах.
Спереду в залі було узвишшя з вісьмома різьбленими стільцями. Коли Ліра та сім'я Коста знайшли собі місце, щоб стати вздовж стіни (сидячих місць уже не залишилося), вісім чоловіків вийшли із затінку з-за платформи і стали перед стільцями. Гомін схвалення пронісся кімнатою, і всі посунулися уперед, намагаючись зайняти місце поближче. Нарешті всі замовкли, і сім чоловіків на платформі сіли.
Тому, хто залишився, було близько сімдесяти років, але він був високим, кремезним та міцним. Одягнутий у простий парусиновий піджак та картату сорочку, як більшість циган, він нічим би не вирізнявся, якби не дух сили та влади, який він мав. Ліра впізнала цей дух: дядько Ізраель мав його, а також Ректор Джордана. Деймоном цього чоловіка була ворона, дуже схожа на ворона Ректора.
— Це — Джон Фаа, владар західних циган, — прошепотів Тоні.
Джон Фаа повільно заговорив густим голосом.
— Цигани! Ласкаво просимо на сходку. Ми прийшли послухати та вирішити. Ви всі знаєте чому. Тут є багато родин, які втратили дітей. Дехто втратив двох. Хтось забирає їх. Якщо бути точним, земні також втрачають дітей. У нас немає розбіжностей у цьому із земними. Я чув розмови про дитину та винагороду. Ось правда, яка припинить усі плітки. Ім'я дитини — Ліра Белаква, її шукає поліція земних. Винагорода за неї — тисяча соверенів. Вона дитина земних, і вона під нашою опікою так і залишиться. Будь-хто, кого спокусять ці гроші, нехай не шукає собі місця ні на воді, ні на землі. Ми не віддамо її.
Ліра почервоніла від голови до п'ят, Пантелеймон став коричневим метеликом, щоб його не помічали. Всі довкола обернулися на них, Ліра змогла лише подивитися на Ма Косту для підтримки.
Але Джон Фаа вів далі:
— Ми можемо говорити скільки завгодно, але нічого не зміниться. Ми повинні діяти, аби змінити щось. Ось ще одна правда: гобліни, ці викрадачі дітей, забирають їх у місто на далекій півночі, на землі темряви. Я не знаю, що вони роблять там із ними. Дехто каже, вони вбивають їх, інші говорять інакше. Ми не знаємо. Але ми знаємо, що вони роблять це за допомогою поліції земних та духовенства. Кожна влада на землі допомагає їм. Пам'ятайте про це. Вони знають, що відбувається, і допомагають чим можуть. Отже, те, про що я кажу, — нелегка справа. Мені потрібна ваша згода. Я раджу послати загін бійців на північ, щоб врятувати дітей і привезти їх живими додому. Пропоную вкласти наше золото, всю нашу майстерність, усю нашу відвагу в цю справу. Так, Раймонде ван Геріт?
Чоловік підняв руку, і Джон Фаа сів, дозволяючи йому говорити.
— Прошу вибачення, Владарю Фаа. Вкрали також дітей земних. Ви говорите, ми повинні і їх рятувати?
Джон Фаа підвівся, щоб відповісти.
— Раймонде, ти кажеш, що ми повинні пройти крізь усі небезпеки заради маленьких переляканих дітей, а потім одним із них сказати, що вони можуть іти додому, а інших залишити? Ні, ти не та людина, що може це сказати. Отже, я маю вашу згоду, друзі?
Питання трохи збентежило всіх, тому що виникла якась непевність, але за мить гучний гомін наповнив зал, люди плескали в долоні, стрясали кулаками, голосно говорили щось. Склепіння залу здригнулися, нагорі прокинулися птахи, які стурбовано залопотіли крилами, і невеликий дощ із пилу опустився вниз.
Джон Фаа трохи почекав, а потім підняв руку, вимагаючи тиші.
— Знадобиться час, щоб усе організувати. Нехай голови родин визначать суму внеску. Ми знову зустрінемося тут через три дні. За цей час я збираюсь поговорити з дитиною, яку я згадував, і з Фардером Корамом, а також скласти план дій, щоб потім подати його вам. Добраніч усім.
Його могутнього, простого та незворушного вигляду було досить, щоб заспокоїти їх. Коли люди почали виходити крізь великі двері на прохолодне вечірнє повітря, щоб дістатися до своїх човнів та розійтися по переповнених барах маленького поселення, Ліра спитала Ма Косту:
— Хто були ті чоловіки на узвишші?
— Голови шести родин, а ще один — Фардер Корам. Було легко зрозуміти, кого вона має на увазі, тому що він був найстаріший. Він ходив із паличкою і весь час, поки сидів за Джоном Фаа, тремтів, як у лихоманці.
— Ходімо, — сказав Тоні, — я познайомлю тебе з Джоном Фаа. Називай його Владар Фаа. Не знаю, що в тебе спитають, але раджу казати правду.
Пантелеймон тепер був горобцем і з зацікавленим виглядом сидів на її плечі, тримаючись пазурцями за вовче пальто, поки вона йшла за Тоні крізь натовп до узвишшя.
Тоні підвів її. Знаючи, що всі в кімнаті все ще дивляться на неї, і усвідомлюючи, що раптом вона стала коштувати тисячу соверенів, Ліра почервоніла і завагалася. Пантелеймон стрибнув їй на груди, ставши диким котом, і тихо шипів, озираючись навкруги.
Хтось підштовхнув Ліру, і вона наблизилась до Джона Фаа. Він був серйозний, впевнений і незворушний, більше схожий на кам'яний стовп, ніж на людину, але нахилився і простягнув Лірі руку для потиску. Коли вона простягнула назустріч свою ручку, її майже не було помітно поряд із цією великою п'ятірнею.
— Ласкаво просимо, Ліро, — сказав він.
Його голос гримів, як грім. Вона б почала нервуватися, якби не Пантелеймон та не вираз обличчя Джона Фаа, який раптом пом'якшав. Він поводився із нею дуже чемно.