Твердохліб жахався самої думки про те, що має їхати на "Імпульс", а треба було їхати. Не шукатимеш же Савочку, щоб посипати собі голову попелом і заскімлити: "Прошу увільнити мене від цієї справи, зважаючи на..." Зважаючи на що?
У Савочки тонкий нюх. Негайно стане копати й неодмінно докопається. До Наталки. Страшно подумати!
Не було вибору: Твердохліб мав їхати на "Імпульс" і вести далі розслідування. І він поїхав і пропадав там до кінця місяця, до себе на роботу тільки навідувався, так що Нечиталюк при зустрічах помахував ручечкою:
— Старий, тобі корисно почитати книжечку "Право на лінощі"!
— Стараюся. Не для тебе — для Савочки.
— У Савочки люмбаго. Зігнуло, як мавпу. Картинка! Хитрим людям треба ходити зігнутими в три погибелі — тоді вони видаються ще хитрішими. А ти, старий, схуд і став стрункіший. Чи, може, діє жіночий елемент? Там же дівчат тисяч кілька, га?
Твердохліб найбільше остерігався зустрітися з Наталкою. Що він їй скаже? На щастя, не зустрів її жодного разу, бо "Фараду-2А" обминав, та й не дуже розгулював по об'єднанню, здебільшого шурхотіли паперами, повільно, але наполегливо й твердо пробиваючись крізь недбальство, навмисну плутанину, лабіринти хитрувань, вловлюючи неясні натяки, відтворюючи, здавалося б, геть втрачене, знаходячи те, чого вже не сподівалися знайти.
Тихий шурхіт пожовклого листя приніс їм нарешті Савочку, але без ніяких слідів мавпячого комплексу, навпаки — з дикою жадобою діяльності, клекотливої енергійності і високого відчуття службового обов'язку, про що й торочено в них на оперативці, яка тривала добру половину робочого дня.
А коли Твердохліб прийшов до свого кабінету, задзвонив телефон. Спокійно простягнув він руку до трубки, почав завчено:
— Твердохліб слу...
І проковтнув кінець слова, почувши її сміх.
— Де ви пропали? — сміялася Наталка.
— Я? Ні, я не... Хіба я пропав? — Він не знав, що казати і як казати, як вестися.— Я весь час... Там, у вас... На "Імпульсі".
— Чому ж я вас не бачила? А ви знаєте: я б за вами й скучила, якби ви не такий серйозний.
— Я? Серйозний? Ну, ви, мабуть, помиляєтесь, Наталю... Це не зовсім...
— То що ж ви — несерйозний? — Вона знову сміялася, не слухаючи його белькоту, тоді несподівано спитала: — А ви нічого мені не скажете?
— Що ж?.. Хіба по телефону... По телефону якось занадто казенно... Та ще цей мій телефон...
— А не по телефону? — допитувалася вона, вже відверто глузуючи з його нерішучості.— Тоді ви мені так про Київ... Я досі згадую...
— Правда? Вам сподобалось? Знаєте, я теж... хотів... Може, ми ще з вами отак? У Києві стільки чарівних куточків.
— Куточків я не люблю... Не подобається слово...
— Тоді... Тоді... Знаєте що? Я міг би показати вам те, чого немає...
— Як це — те, чого немає?
— Ну, це довго пояснювати... При зустрічі я міг би...
— На тому тижні — згода? Бо я зараз на другій зміні... Давайте біля того метро, де тоді... Годині о сьомій. Не темно ще?
— Але ж однаково нам дивитися те, чого немає... Я вам неймовірно вдячний, Наталю!
— Ой, ви смішний! Ну, трудіться!
Чи він міг щось сказати Наталці? Про те, як згадував її і радів кожній рисочці, збереженій пам'яттю, як згодом злочинно забув її, піддавшись спокусі задавненого уявлення про щастя, і як карався цим, і проклинав себе, і хотів умерти.
Які дурниці! Він покаже їй Київ, про який вона, мабуть, і не чула. Та й він би не чув, не зведи його доля з Лесем Панасовичем, одним з тих диваків, на яких, сам того не відаючи, тримається світ.
Студентом Твердохлібові жилося сутужно. Допомоги нізвідки, надія тільки на власні руки й успадковану від робочого роду витривалість. Удень він слухав лекції, бігав по читальнях, метушився у факультетській крут-няві, а вночі біг на хлібозавод, де мав невеличкий підробіток плюс безплатний свіжий хліб. Іноді його брали на машину розвозити хліб по магазинах. Київ ще спав, коли по його вулицях гриміли незграбні машини з теплими запахами вічного життя — білих високих паляниць, поважних арнауток, смаглявих хлібинок українського житнього, вельможних батонів і вишуканих "городських" булок, солодкої м'якої здоби і макових верчиків. На Твердохліба, як і на його випадкових товаришів цієї досвітньої роботи, запаморочливі пахощі не діяли. Ось запахи простого солдатського хліба — це Твердохліб запам'ятав на все життя. Коли вони вранці, голі до пояса, вискакували на фіззарядку під холодний дощ або в сніг, ще сонні, але вже, як усі солдати, голодні, і їхні ніздрі жадібно хапали дух теплого хліба від гарнізонної пекарні; або коли вдосвіта, вирушаючи на заняття з тактики, в темряві минали присадкувату пекарню, яка обдавала їх таким смачним теплом, що хотілося плакати; або коли був днювальним на кухні й нарізав великими шматками ніздрюватий ситний хліб для роти, кладучи в рот великі крихти, мов найбільші ласощі,— хіба таке забудеться коли-небудь!
А тут хліб, попри всю його вишуканість і розкішність, був для них просто вантажем, який вони мали завезти до магазинів, поки ще не прокинулося місто, отож усе робилося в дикому поквапі, сердито й, сказати б, жорстоко. Важезні лотки з хлібинами, батонами, булками в грюкоті й дратівливому шереху висмикувалися з надр машини, жбурлялися у жадібну пащу магазинного приймача так, щоб одним ривком висипати з них усе, що там було, а їх знову пожбурити на попереднє місце. І лотки, і жолоб приймача оббиті були білою бляхою, навіть при обережному розвантаженні тут не було мови про тишу, а коли ще поспіх, та невмільство, та молодеча нестримність... Було, як у поета: мов водопаду грім, мов битви гул кривавий... А над хлібними, між іншим, скрізь жили люди...
Якось, коли вони отак розбишакували біля хлібного магазину на Червоноармійській, з будинку вийшла немолода жінка, терпляче діждалася, поки Твердохліб з водієм машини скінчать свою дику вакханалію, тоді підійшла ближче і звернулася до Твердохліба.
— Можна вас?
— Мене?
— Вас, вас.
Мабуть, вона вибрала Твердохліба, вважаючи його не таким зайнятим, як водій.
— Я вас слухаю,— струшуючи руки, підійшов він до жінки.
— Вас просить професор Лесь Панасович.
— Мене? — вже зовсім спантеличено перепитав він, такими несподіваними були ці запросини невідомого професора вдосвіта, в невідомому будинку, з невідомою метою.— Але ж я не знаю такого професора!