— А мені не доводилося з прокуратурою,— майже прихильно поглянув на нього директор.— Перевірки, комісії, начальство, замовники — це наше життя і наша боротьба, а прокурори? Що їм до моїх конденсаторів?
— Яв справі телевізорів,— мерщій прохопився Твердохліб.
— Так,— директор тяжко посовався на своєму троні. Лави підсудних не для нього. Вже швидше для самого Твердохліба.— А ви маєте хоча б приблизне уявлення про напрямок діяльності нашої фірми? Ці телеки — нуль одна десята процента в моїй продукції.
— Я саме думав над цим. Не моє це діло, але... Як же так виходить? Для народу нуль і одна десята, а для кого ж решта?
— А ось це вже не ваше діло,—дуже спокійно і дуже категорично заявив директор. Він не знав, з ким має справу, тому допустився цієї тактичної помилки, витлумачивши Твердохлібову стриманість як некомпетентність.
— Я прийшов до вас не як перехожий з вулиці,— прикриваючи повіками очі, щоб приховати їхній неприязний блиск, спокійно промовив Твердохліб.— Ви зненавиділи мене, ще й не бачивши, а цього робити не слід. Це вас принижує.
Директор котив на нього свої сірі, як камінні валуни, очі. Несподівано він засміявся, ставши на мить не директором, а просто великолобим хлопчаком. Власне, й не став, а так, ніби прозирнуло. Цікаво, скільки йому років? Можна дати сорок, можна й шістдесят. Несамовита робота нівелює вік.
Іван Кирилович одсміявся, і йому полегшало на душі.
— Я думав, юристи — психологи, а ви... Ненавидіти можна кого? Тільки того, кому ти завдав зла. А яке ж од мене зло вашому відомству і вам особисто? Я вас не знаю, а чого не знаєш, того ні любити, ні ненавидіти.
— У мене професія не для любові,— знову піддаючись грі його незбагненого настрою, зітхнув Твердохліб.— Ви вважаєте, що я йду до вас під барабанний бій і звуки фанфар? Аби ж то! В мені виспівує зовсім інше. І не виспівує, а просто скімлить. Але обов'язок веде мене залізною рукою, бо за мною закон і держава.
— А за мною що ж: папа римський чи Ісаак Ньютон з його законами природи? У вас обов'язок який: тащить і не пущать, як казав класик, а мені,— він став загинати пальці,— продукцію дай, план виконай, зустрічні зобов'язання бери, замовникам догоди, суміжників ублажай, про людей подбай, щастя забезпеч, добрий настрій створи... А хто забезпечить щастя мені? Ви знаєте, скільки в мене заступників? Одинадцять. Більше ніж у Голови
Ради Міністрів. А чому? По кількості комісій, які мене без кінця перевіряють, контролюють, не дають ні дихати, ні жити. Це що — нормально?
Твердохліб уже вплив нарешті у води свого звичного спокою, і тепер його не лякали ніякі шторми.
— Контроль виражає важливу рису справді народного ладу,— сказав він, щосили намагаючись не збитися на повчальний тон.
— Та ви мислитель! — загримів директор.— Шкода, що не зустрів вас раніше. Коли ще мав трохи більше часу. А тепер не до мислення... Мені ця звичка нескінченних перевірок-недовірок ось де сидить!..
Він показав собі на потилицю і знов непорушним масивом навис над столом, над Твердохлібом, ніби питав: ну, що далі?
— У нас є дані, що через телевізори банк припинив фінансування вашого об'єднання і ви не маєте чим платити робітникам? — швидко спитав Твердохліб. І знов допустився помилки, чого завжди остерігався.
— Банк? Припинив? — Іван Кирилович відверто знущався з Твердохліба.— У вас є хоч найменше уявлення про наші масштаби? У мене тільки тут, на головному підприємстві, в одну зміну обідає дві тисячі чоловік! Вам доводилося бачити ресторан на дві тисячі місць?!
Він вільно, видно, за звичкою перескакував з "нашого" на "моє", і це виходило в нього з такою самою природною грайливістю, як і зміна модуляцій голосу.
— Ці ваші телевізори мені й за вухом не сверблять. І ця історія з ними... Мікроскопія!.. Міні-проблема... В мене просто не було часу зайнятися, та й ніколи не буде. У нас за ширвжиток відповідає шостий заступник. Це його парафія. Коли не заперечуєте, я кину його вам у жертву, а ви вже дивіться. У вас же Закон. Як там у того стародавнього грека:
Народжені не сьогодні й не вчора, вони безсмертні. Непреложні і неписані закони неба.
"Ось тобі й технократ,— подумалося Твердохлібу.— Сидить обплутаний проводами і цитує Софокла".
Директор на щось натиснув у себе на пульті, сказав у простір:
— Гляньте там, де Шостий. Хай зайде. Твердохліб злякався, що його візит до генерального
виявиться даремним. З не властивою для себе метушливістю став викладати те, заради чого, власне, опинився в цьому кабінеті:
— Хочу повідомити, Іване Кириловичу, що ми приступаємо до своєї роботи.
— Можете. Беріть мого Шостого і трясіть його, як грушу.
— З вашого дозволу я хотів би для початку познайомитися з виробництвом.
Директор натиснув на щось на своїх пультах, сказав у простір:
— Дайте когось з відділу інформації, хто там вільний, треба показати наше хазяйство представникові прокуратури.
Твердохліба спихали досить відверто і в темпі якнайактивнішої діловитості. Так ніби він якийсь екскурсант. Доводилося мовчати й терпіти.
Терпіння належить до найголовніших цнот його професії.
Нечутно відчинилися двері, і в кабінеті виник невисокий лисуватий чоловік, блідий, якийсь виснажений, худий, але водночас неприродно широкий, ніби навмисне розплющений. Усе в ньому було невиразне: постать, хода, очі, рухи.
— Знайомтесь,— звернувся до нього директор, киваючи на Твердохліба,— по твою душу.
— Борисоглібський,— невиразним, як і слід було сподіватися, голосом промовив Шостий.
— Твердохліб.
Сідати своєму заступникові директор не запропонував. Натомість підвівся сам. Твердохліб зробив те саме.
— Бажаю,— сказав директор, виходячи з-за столу. Потиснув нарешті Твердохлібові руку. Без надмірної енергії, невиразний потиск. Свідчення того, що Твердохліб не справив особливого враження і запам'ятається просто як неприємний епізод, а не особистість. Може, так і треба? Нащо слідчому особистість. Він щоразу вмирає в тій або іншій справі, намагається стати безплотним духом, ідеєю й принципом справедливості й честі, а більшого йому й не треба. Не треба нічого.
У приймальні й далі не було жодної живої душі. Стиль — як у високих інстанціях. Дресирована секретарка розганяє відвідувачів по таких далеких орбітах, що ні перехрещувалися, ні дотикалися. Твердохліб тримався ледь позаду Шостого. Судячи з тої грандіозної афери, яка творилася тут з телевізорами впродовж кількох років, це мав бути запеклий ділок з усіма типовими рисами зовнішності таких людей: енергійність, меткість, пронозливість, настирливість у всьому. Враження таке, ніби їх десь штампують або відливають у готових формах. А може, це автоматизм нашого мислення? Стереотипи полегшують життя, надто для людей невимогливих, ледачкуватих, часом просто замучених роботою, як журналісти або ж і його брат слідчий. Тоді й починаєш мислити готовими блоками, кліше, дивишся на світ чужими очима і помічаєш тільки те, що хочеш помітити.