Твердохліб мовчки досьорбав свій чай. Як кажуть араби: коли їси з сліпим, будь справедливим.
Пішов на виставку сам, як холостяк. Або приймак. Різниця майже невловима.
Художник був, здається, старіший за Твердохліба. Вчився в професора Пащенка (а той помер уже років з двадцять тому), виставлявся з п'ятдесят сьомого року, коли ще був студентом (Твердохліб учився тоді в п'ятому класі), єднало їх те, що обидва народилися в Києві і любили своє місто. Кожен по-своєму. Один завжди запізнюється, бо йому випало приходити тільки туди й тоді, де й коли щось уже відбулося, здійснилося, скоїлося, а другий іде попереду всіх, бачить те, що приховане від очей невтаємничених, випереджає політиків, філософів, навіть пронозливу журналістську братію, бо він художник і йому першому відкриваються всі дива світу.
Художник жив у Києві і писав тільки Київ. Картинки маленькі, в пласких нефарбованих рамах, писані різучо яскравими фарбами і навіщось полаковані. Лискучі і яскраві, немов "Жигулі", якими напхано сьогодні всі київські вулиці. Але Київ на картинках цього дивного художника не нагадував нічого машинно-модерного, він не був скалічений геометрією, не знав ні вертикалей, ні горизонталей, відкидав лінії, в ньому всевладно панувала природа з її об'ємністю, просторовістю, з таємничістю, неспокоєм, хаосом. Художник підсвідомо відчув, що це місто створене мовби й не людьми, а самою природою, на його картинках навіть нові кострубаті масиви огорталися буйним зелом, він прагнув проникнути в душу свого міста, відкрити її приманливі таємниці, передати й поєднати на цих полакованих картонних чотирикутниках подвійний час цього праслов'янського города — колишніх страждань і новітнього самовдоволення.
Грудень, 1905. Заводське подвір'я. Цегляні будівлі (цегла якась мовби м'яка, без звичних граней). Сніг.
Барикада, вся з круглого — бочки, колеса, стовпи, булижники,— а враження грізної кострубатості надзвичайне. Київ, 1941. Розстріл заложників. Двір, шибениця, довкола сліпі будинки, що розширюються догори, мов страшні гриби. Жах.
День Перемоги. Квартали нових будинків. На покрівлях, повсюди внизу повно людей, у сквері на постаменті танк весь у квітах, молодь танцює довкола танка.
Твердохліб переходив од картинки до картинки, впізнавав і не впізнавав Києва, приймав і не приймав його таким, як уявляв художник, дивувався вмілій сміливості цього чоловіка, що, може, й не знав про свою незвичайну майстерність, але вже був майстром і неабияким. Обмежувався всього трьома барвами: синьою (з бірюзовими відтінками), червоною і жовтою. Зовсім не визнавав гострих і прямих кутів, вигадуючи якісь ніби круглі кути, як у того поета: "И клена зубчатая лапа купается в круглых углах, и можно из бабочек крапа рисунки слагать на стенах" !.
Три кольори всього, але насичені, як у перських килимах, відсутність прямих ліній і мовби зовсім немає руху в цьому місті, але завдяки отим круглим кутам, якійсь ніби розтанцьованості будинків, скверів, мостів, трамваїв усе пливе й летить з чарівливою нестримністю, як журавлі над київськими соборами на картині-автопортреті художника, як ковзанярі на печерських дворових ковзанках, як віолончелістка перед оцим же незграбним Будинком художника, як п'яні коти на бруківці Андріївського узвозу біля будиночка Булгакова, як лавочки в Золотоворітському сквері, такі вигинисті й м'які, неначе прагнуть набути людських форм. І ще дві картинки мовби поєднали художника з Твердохлібом, і за них Твердохліб був особливо вдячний майстрові.
Хлопчик у під'їзді. Стоїть на старих мармурових сходах з кованими бильцями і пускає мильні бульбашки. Ніби Твердохліб колись у професорських під'їздах, де прибирала мама Клава, і тепер у своєму житлі, що так і лишилося для нього чужим.
Друга картинка — портрет-спогад. Щось шолом-алейхемівське. Київська околиця, розвихрені дерева, старі євреї на крутих пагорбах, готові злетіти в небо, як у Шагала, і між ними хлопчик з сумними очима. Непорушний і сумний, як Твердохліб цього літа.
1 О. Мандельштам.
На жаль, непорушність у наш час не заохочується. То тільки в проклятому минулому київських відьом топили в Дніпрі за те, що вони літали в космос, а сьогодні космонавтів за те саме прославляють на весь світ і роблять їх коли й не новітніми богами, то ідолами для поклонінь уже напевне.
Без ідолів нам теж сумно й незатишно.
В понеділок у Савочки була нарада.
— Значить, так,— промовило начальство ласкаво,— з чого почнемо? Почнемо з інформації для розрядки. До прокуратури пробився автор проектів, як порятувати Венецію від затоплення, як випрямити Пізанську башту, як вивести корову з овечою вовною, як збудувати автомобіль без двигуна і як відкрити формулу вічного миру. Нам він не поможе? Як, Нечиталюк?
— У нас складніше.
— Що на порядку деннім?
— Об'єднання "Імпульс".
— Фірма серйозна. Прокол на несерйозному. Це з телевізорами?
— Точно.
— Які пропозиції?
— Треба створювати групу. Для одиниці тут труба.
— Кого керівником?
Всі спектаклі тут ставилися тільки одним режисером, режисера звали Савочка, постановки завжди відзначалися бездоганністю. Отже, за режисерським задумом Савочка мав запитувати про кандидатуру керівника слідчої групи, а Нечиталюк — безрадно розводити руками: мовляв, це вже діло не наше. За тим же задумом запитання слід було повторити, і воно повторилося:
— Кого керівником?
Ще енергійніше розведення Нечиталюкових рук, тривала пауза, потрібна начальству для мислення і прийняття рішення, тоді добродушне поплямкування губів і ще добродушніший вияв верховної волі:
— Немає думок? Ну, ну... Можна було сподіватися... Можна, можна... А як у нас товариш Твердохліб? Не завантажений?
— Вроді ні,— швиденько підіграв Нечиталюк.
— То, може, й благословимо? Як, товаришу Твердохліб?
— Старий,— нахилився до Твердохліба Нечиталюк,— вітаю і поздоровляю! Пішли наші вгору!
—
О, недаремно, ні, в степах ревли гармати!.. Власне, для Савочки не треба було ніяких гармат. Одне обідання в Ольжичів-Предславських та дбання про благополуччя у відділі — от і досить. Так Твердохліб довідався про існування науково-виробничого об'єднання "Імпульс" і після деякого вимушеного простою перейшов до дій досить енергійних і, можна сказати, навіть плідних, як то могло видатися попервах.