Південний комфорт

Сторінка 23 з 98

Загребельний Павло

Каяття настало, здається, вже тоді, як писав на вузенькому чекові телефон. Чужим, неприємним самому собі голосом хрипло промовив до жінки: "Прошу вас подзвонити по цьому телефону..." Приблизно щось таке. І ще додав якусь банальність, за яку готовий був вирвати собі язика! А тоді ще брехав перед Мальві ною і вдавав, що цікавився шапкою. Один безглуздий вчинок може перепаскудити тобі все життя!

Чи вже він почувався таким нещасним і осиротілим, чи та дивна жінка дала йому надію? Як, чим, чому? Ну, була самотня. Це точно. Тимчасово чи постійно, але самотня. Які докази? Прийшла вибирати капелюшок без нікого. Яка жінка обійдеться тут без глядачів, свідків і спільників? Прокурорська логіка, сказала б Мальвіна. Та про самотність це вже він згодом. А там, у магазині, коли витка, мов білка, істота викручувалася перед дзеркалом, піднімаючи й опускаючи голі руки, блискаючи ніжною шкірою під пахвами, усміхаючись до самої себе в дзеркалі і до всіх, хто наближався,— там Твердохлібові видалося, що все те тільки для нього. І коли Мальвіна похвалила капелюшок, а він і собі щось бовкнув, і жінка спитала м'яко й ласкаво: "Справді? Ви радите?" — то вирішив, що звертається вона тільки до нього. Враження таке, ніби ціле життя ждав цього голосу і діждався. Але й не голос зачарував його, і не лице, не постать, не виткі ніжні руки. Приголомшила усмішка незнайомки. Усмішка розливалася по ній, ніби сонячне сяйво, охоплювала, оповивала її лице, руки, плечі, груди, огортала всю її, як золота сіть, усмішка виривалася золотими зернами з глибини її очей і летіла на Твердохліба, і він задихнувся, спазм перехопив горло, щось у ньому схлипнуло від щастя й захвату вже й неземного. Здалося, що десь на небі його помітили і пригріли.

Цим міг би виправдати своє безрозсудство хоч і на Страшному суді.

Виправдань, на щастя, ніхто не вимагав. Та жінка або ж просто не звернула уваги на його вчинок, або ж відзначалася особливим благородством. Не дзвонила, не обзивалася, мовчала і вже цим відводила його від небажаних думок і вчинків. Він не знав про неї нічого. Не знав, хто вона, звідки, яке в неї ім'я. І ніякі детективи не стали б у пригоді. Була для нього великою невідомою. Вона — і більше нічого. Займенник. Як у тій пісні, що співає Софія Ротару: "Я, ты, он, она, вместе — целая страна..."

ПРИКМЕТНИК

Може змінюватися настрій, але не характер. Коли несподівано втишується чоловік буйний, крутий, непоступливий, довкола нього розливаються солодкі ріки благовоління; коли ж ти тільки й відзначався тихою добродушністю, а тоді зненацька вибухнув, то цього тобі не простять нізащо, всім кортітиме зробити з тебе наверненого грішника, і кожен крок твій супроводжуватиметься тепер стривоженим квоктанням та помур-ками невдоволення: "Чули? Бачили? Цей Твердохліб. Такий поміркований і порядний чоловік, а тут — в один день змінився, ніби проковтнув якусь таблетку! Хто б подумав?"

На роботі, вдома, навіть на вулиці. Враження таке, ніби сам Київ супить свої золоті брови і грізно заносить на Твердохліба тисячолітнього пальця: схаменися і повертайся в первісний стан.

Чи ж він змінювався? Його добродушну твердість вважали просто добродушністю, за його тихим узвичаєнням ніхто не вмів побачити ураганів, що шматували його душу, ніхто не вмів розгадати туги за людяністю, за голосами вільними, незалежними, повними радості й безжурності. Твердохліб і безжурність? Гай-гай...

Життя топтало його, як подорожник.

У дитинстві — ні. Дитинство, коли в тебе є мати, батько, коли ти нагодований і приспаний, завжди щасливе. Все сприймається як даність, безкритично і, сказати б, безпретензійно. Порівняння — це першопричина всіх людських заздрощів — у дитинстві має характер односторонній: тільки на користь того, хто порівнює; отож, тут ще немає відчуття життєвої кривди і тих смутків, які згодом шматуватимуть тебе до самої смерті, тут ще діє всемогутній запобіжний чинник душевної чистоти і вміння знаходити радість навіть у нещасті, подібно до шевченківської сирітки, яка, не знайшовши, чим похвалитися перед дітьми, сказала: "А я в попа обідала".

Твердохліб народився у Києві, але попервах — і це цілком природно — не міг усвідомити цього факту, бо хіба ж неоднаково, де ми народжуємося: у Києві, в Одесі, в Жмеринці, Кагарлику чи в селищі Часів Яр? Уже й піднявшись над землею, оббігавши околиці своєї домівки, навчившись "зайцем" кататися в трамваях, він спробував осягнути безмежність Києва, але не зміг і не зумів, бо це перевершувало можливості його дитячої душі. Збагнув тільки, що Київ безконечний, пишний, запаморочливий, таємний. Зелені гори, яри, долини в золотавих туманах, фантастичні будівлі на узвишшях, тихі ручаї серед зелених дерев, ліниві вигини Дніпра з-за Оболоні — все це було твоє і не твоє, належало тобі за правом народження, але й не належало, ти був там гість такий самий, як і тисячі приїжджих, що швендяли Хрещатиком, на Печерську, на Подолі, товклися на вокзалі, на пристані, на базарах і в магазинах. Здається, тільки в тому закутку Києва, де народився Твердохліб, де було його питоме місце, ніхто не товкся, чужих не було, тільки свої, всі знайомі, звичні аж до нудьги. Щоправда, великий Київ нагадував про себе Кирилівською горою, яка здіймалася по той бік вулиці, однак для малечі гора цікава була не своєю славетною церквою, а найперше загадковою лікарнею, де сиділи "шамашедчі".

Житло в Твердохліба не мало якихось суто київських прикмет. Належало до розряду, сказати б, міжнародного і називалося словом теж міжнародним: барак. Збудоване в роки нестач і поквапу, дивним чином уціліло в пожежах і руйнуваннях безжальної війни і дало притулок усім, хто знову квапився, може, ще більше, ніж до війни, хотів розпочати нове життя, заявити про себе життю і світові жоною, дітьми, родиною, сміхом, радістю, надіями. Твердохліби займали в тому бараці велику кімнату. Коли Федір народився, він уже мав сестричку Клаву, згодом додалася ще молодша сестричка Нацька,— так їх стало п'ятеро, кімната не побільшала, барак став відповідно тісніший, бо в кожній з його кімнат, розташованих обабіч широченного темного коридора, відповідно народжувалися Ваньки й Толики, Оксанки й Лесі, і наявна площа мала переділюватися й переділюватися на новоз'явлені душі населення і, ясна річ, тільки в одному напрямку — зменшення, ущільнення, ущуплення.