Думки на сходах. Сміливість із жилетної кишеньки. Тим часом він повнометражний приймак, і вже тут, як казав поет, "ни убавить, ни прибавить". Приймак, то й приймак. Коли одружувався з Мальвіною, був бездомний і безпритульний. Ольжич-Предславський, його тесть, з усією юридичною передбачливістю використав цю ситуацію, прописав Мальвіну до Твердохлібової бездомності, добився для них трикімнатного кооперативу (у справі фігурувала фальшива довідка про Мальвінину вагітність), а коли будинок уже закінчувався, Мальвіну знову переписали до рідних, Твердохлібові ж порадили продати кооператив (утричі дорожче, ясна річ!), щоб "об'єднатися з дружиною". Коли Твердохліб обурився, Ольжич-Предславський обурився в свою чергу:
— Але ж у нас велетенська квартира!
— Вона була такою і тоді, коли ми починали епопею з кооперативом,— нагадав Твердохліб.
— Це примха моєї доньки. Але вона минула, як усі примхи.
Теща страждала. Вона співчувала Твердохлібові, Твердохліб співчував їй. Мальвіна хмикала:
— Можна подумати, що тобі не потрібні гроші! Ти б поглянув на свої стоптані підбори.
— Стоптані підбори — це не стоптана честь і совість! — сказав він з притиском.
Зі своїх багатомісячних зарубіжних відряджень Ольжич-Предславський щоразу тягнув якісь величезні картонні короби, набиті всіляким мотлохом. Газети чимдуж лаяли молодь за пристрасть до закордонних ганчірок, а тим часом такі відповідальні старигани, як його тесть, тягли з-за кордону весь той дурний дріб'язок, який мали б виробляти вдома, використовуючи могутній потенціал індустрії, створеної за роки Радянської влади. Ніхто їм про це, мабуть, не казав, ніхто не докоряв, вони вважали, що так і треба, життя йшло далі, діти росли, епоха вимагала вищих цілей. А людина живе не тільки вищими цілями. Великий законознавець відав про це вельми гаразд, тому перед кожним його зарубіжним відрядженням у квартирі починалися метушня, тупотнява, квоктання, шепоти й натяки. З'являлися древні родички, племінниці, троюрідні онуки, всі щось замовляли, просили, нагадували. Попервах Мальвіна спробувала замовляти щось і для Твердохліба, але він уперся:
— Не смій нічого мені там. Піду в будь-який магазин і куплю, що треба!
— Піди, піди,— посміялася вона.— Там тебе ждуть не діждуться, щоб виконати план.
Але більше не набридала. Іноді робила йому подарунки теща. То сорочку, то краватку, то шкарпетки. Він карався, але приймав. Вірив, що Мальвіна Вітоль-дівна не з тих, хто скуповує чужі душі.
І сьогодні, як передвіщення всього найкращого, сприйняв те, що саме Мальвіна Вітольдівна відчинила йому двері.
— Теодор, ви? Ах, як це прекрасно! — зраділо усміхнулася вона.— Ми всі так переживали. Вчора повернувся з-за кордону Андрій Ярославович, він теж... Я сказала Мальвіні, вона не мала права так з вами...
— Я сам винен,— сказав Твердохліб.— Не треба було мені передчасно. Все владналося, я тільки сколотив усіх...
— Я їм усім сказала, Теодор. Я сказала: як вам не соромно! А тоді сказала: не смійте, ви не маєте права!
Твердохліб непомітно зітхнув, входячи до помешкання. Мальвіна Вітольдівна добра, а добрих ніхто не слухає. І, мовби для спростування цієї його думки, теща гукнула не властиво для неї твердо і навіть гнівливо:
— Мальвіно! Ти могла б зустріти свого мужа? Мальвіна вже була вдома. Може, й на роботу не ходила,
чекаючи на прибуття закордонного багажу Ольжича-Предславського?
— Ах, ах! — насмішкувато обійшла вона довкола Твердохліба, який розгублено стовбичив у передпокої.—
Бабусина пропажа? Батько вже хотів подати на всесоюзний розшук або скористатися послугами Інтерполу.
— Я можу тобі тільки сказати,— буркнув Твердохліб,— що справи не порушено.
— Ощасливив! — сплеснула руками Мальвіна.— Не порушено! А хто зніме підозру, кинуту так ганебно на професора? Хто змиє бруд, яким ви обляпали такого благородного чоловіка?
— Мальвіно, не смій,— намагаючись надати своєму голосу твердості, попросила Мальвіна Вітольдівна.— Ти ж повинна зрозуміти — в кожного своя робота, обов'язок.
— Обов'язок! — закричала Мальвіна.— Що це за обов'язок нападати на порядних людей! Що це таке? Може, мені хто скаже?
Вони й далі стояли в передпокої, Твердохлібові хотілося втекти звідси, бігти світ за очі й ніколи не повертатися сюди, не було на світі сили, яка порятувала б його від власної дружини, бо влада жінки над чоловіком найстрашніша і найбезжальніша. Однак порятунок з'явився з-за високих дверей кабінету глави дому, сам Ольжич-Предславський, роздимаючи сиві вуса, потря-саючи пишною гривою, в одну мить покінчив з "бунтом на палубі":
— Мальвіно! Що це таке? Ти забула про добропорядність. Не для того ти вступила в шлюб, щоб тепер такі вибрики. Щоб я більше не чув.
Пусті слова, але на Мальвіну подіяли магічно. Не кинулася на шию Твердохлібові, мовчки повернулася й пішла до своєї кімнати, але й це вже була маленька перемога. В передпокої тінню промайнув Тещин Брат, співчутливо кинувши Твердохлібові:
— Поздоровляю з програмою-мінімум! Мій свояк не став цитувати, що сказано про шлюб у Британській енциклопедії, в Лярусса і в Брокгауза. Це дає нам право спокійно повечеряти і смикнути по чарчині!
— Цілу минулу ніч я пив,— признався Твердохліб.
— Так я й думав. Іншого виходу не знайде ніякий чоловік. Зараз ми зап'ємо все це "Старокиївською" горілочкою, яка подіє і на мою норовисту племінницю саме так, як треба. Життя надто коротке, щоб його ускладнювати. Довге життя знаєш у кого?
— У кого? — йдучи мити руки, мляво поцікавився Твердохліб.
— У пенсіонерів. Надто в персональних. Питається, чому вони названі персональними? Та тому, що мають право критикувати значних персон. Для цього їм відпущено довге життя. Нудьга і сум. Не рекомендую.
— Мені персональна пенсія не загрожує.
— Як знати, як знати!
Видимість миру відновлено було вже того вечора. Мальвіна зволила навіть іноді вибиратися на прогулянки з Твердохлібом по Хрещатику, хоч і дихала на нього зневагою, як дракон вогнем. Ось так і зустрів він у магазині "Головні убори" ту молоду жінку, якій дав свій телефон і попросив подзвонити. Не міг простити собі такого вчинку, але й не каявся. Хай буде що буде. Вже сталося.