Вся земна історія насичена такими ілюстраціями. А ви, батьки, продовжували годувати нас давніми по-брехеньками, спотворювали душі юних поколінь стереотипами ганьби і марності. Гей, як чарівно! Геракл заду-шив Антея, сина Землі! Аякже, є за що хвалити прославленого убивцю! А хто ж такий Антей? Це — персоніфікація антів, дітей Геї, котрі дружили з Матір’ю, любили її, брали від неї силу і мудрість. Геракліди — то ахейці, данайці, які розгромили древню расу троянів. Від тої праісторичної катастрофи започаткувалася тенденція, що виросла в "мудрість" сучасної науки й мистецтва. Гераклідам вдалося культивувати ідею незримих небес-них тиранів — олімпійців. Ось де суть троянського коня! Ось де розрив цілості! Пуповина розірвалася. Потекла кров. Сини Геї почали агонізувати. Ми й досі безсилі подолати наслідки прадавнього розгрому. А ви освятили "подвиги" власних руйнаторів!
Батьки! Досить того, що я сказала. Інше — хай підкаже вам глибина батьківської щирості. Не жалійте се-бе, як ми не жаліємо себе. Хай навіть наш вчинок катастрофічний або абсурдний, проте він дає поштовх до бо-жевільних рішень! Лише божевільне рішення виведе Землю до нового обрію!
Радості вам і мудрості, батьки й матері! Прощайте!
Місце Кульбаби зайняла інша дівчинка. Вона вразила Речислава унікальною красою обличчя і стрункого тіла. Чорно-синя хвиля кіс, розсипаних по спині аж до пояса. Прозоро-карі очі, що вдивляються у простір, по-над предметами цього світу, худорляве аристократичне личко, ніби виписане художниками Відродження. Вона помовчала якусь хвилину, ніби вибирала найбільш доречні слова. Потім співчутливо сказала:
— Мені жаль кидати Землю. Тут зародився пуп’янок моєї свідомості, тут я відчула себе людиною й жін-кою. Тут я відчула силу Любові. Тут я познайомилася з болем Буття. Зрештою, саме тут я зустрілася з друзями, котрі летітимуть поряд у вирій зоряного океану. Проте саме тут я відчула й біль та жах в’язничної туги, задих-нулася від безнадійності обмеженої історичної круговерті. Хтось повинен розрубати порочний вузол… бо розв’язати його — дарма пробувати! Знаю: вся структура земного інферно-тюрми скрегоче зубами, щоб зупи-нити нас, бо це — початок її само-руйнації. Але ми не зупинимося! Хай навіть все населення пекла, ридаючи й проклинаючи, благає нас залишитися — вороття нема! Батьки, на прощання прослухайте вірш-імпровізацію! В ньому — емоції світовідчуття, з яким я покидаю материнське лоно Планети…
Плачуть двері темниці,
В’язень виходить на волю.
В небі курличуть птиці,
Квіти на видноколі…
Йому всміхаються діти —
Далекі, ласкаві зорі,
Його обнімають віти,
І пісню співає море.
Йому вся Земля під ноги
Стелеться, мов стежина…
В’язень бесідує з Богом
І плаче, немов дитина.
Сльозина у нього грає
Райдугою на Сонці,
І Безмір здається раєм,
І небо все — охоронцем.
Нехай навіть все це сниться,
Наче в пустелі оаза.
Та плачуть же двері темниці,
На волю втікає в’язень…
Батьки! Не сумуйте! Ми ж ваші діти! І це ваше приховане бажання здійснюється в нашій втечі. — Дівчи-нка вітально підняла руки вгору і в своїй білій сукні стала подібна до небесного лебедя. — Я взяла собі ім’я Беладона! Чуєте? Назва рослини, що її боялися, а разом з тим милувалися. В ній — загроза: або здобудеш новий промінь свідомості… або втратиш навіть цей — архаїчний! Батьки й матері! Беладона вам радісно пророкує: не бійтеся! Я обіцяю вам від імені всіх друзів: якщо там, за обрієм відомого, вималюються казкові континенти ін-шого буття, ми принесемо це знання до рідного гнізда! Простіть і прощайте!
Наступним озвався до людей Землі широкоплечий русявий підліток, котрий назвався ім’ям найтрагічні-шої рослини — Терен. Він згадав прадавню новозавітну містерію Христа. Торкаючись золотистих юнацьких вусів, що пушком сіялися над губами, хлопець схвильовано говорив:
— Ми ніяк не могли збагнути причини двохтисячолітнього лукавства людей. Прабатькам було сказано про нагальну необхідність прориву за межі жорстокої земної структури. Але хто всерйоз прийняв застереження Учителя? З його тривожного заклику зробили низку етичних тривіальних повчань. Невже ради моральних сентенцій варто було маніфестувати Голгофу? Дві тисячі літ містифікації! Як нам не соромно було називати себе людьми розумними? Сонна гусінь — ось хто наші попередники! Гусінь, яка забула, що в її надрах задихається зародок небесного метелика.
Ви скажете, що все те — відлуння далекого минулого? Що двадцять перший вік піднявся до космічних висот саморозкриття, самозбагнення? Гай-гай! Далеко не так! Багато в чому ми ще далі від благословенного часу нового народження. Мільйони наших ровесників полонені новітніми наркотиками — втечею у ПСІЛ-ілюзіони. Ми не збагнули величного імперативу, що все небесне поле — в нашій душі. Ось чому, відкидаючи волюнтарних деміургів в царині містики, ми творимо ще тиранічніших богів у образі так званих законів Приро-ди. А самі стали тільки маріонетками, тінями в спіралях відчужених вируючих стихій. Тому не дивуйтеся, бать-ки, що наша група вирішила діяти відчайдушно і безповоротно. Осягнути нові площини буття в межах жорст-ких стереотипів неможливо, а без такої перспективи нам не жити! На прощання — кілька поетичних рядків про це.
Відкривай душі світлицю,
Випускай Огненну Птицю!
У безмір’ї, у захмар’ї
Жде нас Діва-Огневиця!
Хочеш жити в світі Духу —
Зви Чарівну Повитуху.
Із захмарного села
Баба Злагода прийшла.
Досить бою, досить зла,
Мати Лада підійшла…
Нащо нидіти і злиться,
Піднімайте вгору лиця,
До злагоди, до пригоди
Поведе нас Вогневиця!
На екрані поруч з Тереном з’явилися всі юнаки й дівчата. Дванадцятеро втікачів дружно проспівали останній куплет і приспів:
Хочеш знову народиться
В Громовицю, в Блискавицю?
За воротами печалі —
Буйна Діва-Огневиця!
Хочеш жити в світі Духу —
Зви Чарівну Повитуху,
Із захмарного села
Баба Злагода прийшла.
Досить бою, досить зла,
Мати Лада підійшла…
— Ми закликали до своїх сердець потугу прадавньої Матері гармонії й краси, — сказав Терен. — Віри-мо, що Лада допоможе нам у світах небезпек і пригод. Прощайте, люди Землі!
Знову на екрані лишився один юнак. Назвався Дивооком. То було ім’я квітки, відомої більше як Петрів Батіг або Цикорій, такі ж блакитні, як у неї пелюстки, були очі в худорлявого сором’язливого підлітка. Він, ніби вибачаючись, м’яко промовляв: