Там, де захопленому духові ввижалося сяйво любові та праведності, проявляється сутність агресивна, злобна і гордовита. Не всеосяжний дух добра й гармонії, а лукавий ревнивець, котрий не допускає поруч з со-бою не лише когось вищого, а навіть рівного.
Те саме з ведучим, з вождем. Той, хто вважався мудрим і безпомилковим, поєднуючим в собі досвід віків та безліч і героїчних попередників, виявляється убогим ліліпутом, розгубленим боягузом, жорстоким духовним упирем, сповненим ненависті та заздрості до кожного, хто зберігає в серці краплину стихійної радості.
Я аналізую всі ці проблеми з нинішньої позиції, намагаючись осмислити стан юної розгубленої душі в катастрофічні періоди буття, коли образ "ведучого" тьмяніє, падає, а ти залишаєшся самотнім під байдужим поглядом невблаганного неба. Що діється тоді з ідеалами, і вірою в добро, любов, вірність? Чи не розмиваються усі ці духовні скарби, як сіль у воді, втративши орієнтир авторитета — духа чи людини, котрі уособлюють сут-ність творчого поклику, за яким ти йшов?
Чи не породжуються таким чином легіони сатанинських сил у легендарному небесному царстві, бо, роз-чарувавшись у так званому творцеві, розгублюють на космічних манівцях свій ведучий алгоритм, перетворюю-чись у тривіальних чортів, дияволів, демонів?!
А хіба не те саме тут, на Землі? Гляньмо довкола. Тепер, коли пишуться оці спогади, сотні тисяч юнаків та дівчат, втративши гармонійні соціальні орієнтири, кинулися в апендикси розмаїтих псевдодуховних та квазі-культурних капканів. Ідоли впали, а нових "богів" ще нема. Кожен творить сам собі регіонального божка або вдячно кидається на екзотичну приманку року, наркотиків, мікровождів, безбережної анархії або й цілковитого нігілізму, що веде до людиноненависництва, до заперечення сенсу буття. Ми підійшли до апокаліпсичного по-рогу, за яким — пробудження, політ на нововирощених крилах або — падіння в безодню, щезання із сторінок Всесвіту, з Книги Життя.
Вертаючись до катастрофічного сорок першого року, я згадую, що юнацькій душі було невимовно тяжко зберегти рівновагу поміж вихорами зневіри, цинізму, байдужості, злорадства та відвертої зради або злочинства. Для мене ідеали соціалізму, братерства, гуманізму, побратимства, співчуття до скривджених ототожнювалися з самою сутністю життя. Навіть думка не виникала, що можна жити, працювати, творити в ім’я марного прожи-вання, нагромадження харчів, матеріальних вартостей, предметів, убрання. Можливо, це був своєрідний духов-ний полон, після якого людина вже зливається з самим шляхом, дорогою до ідеалу. Можливо! Якщо це полон, то я й досі не звільнився від нього, двічі пройшовши крізь вітчизняні табори позбавлення волі, а перед тим зві-давши морок окупації та труднощі війни й повоєнних літ.
Згадуючи минуле, я щасливий, що зумів не впасти перед очевидністю політичної та соціальної девальва-ції структури, створеної ренегатом революції. Десь у глибині душі був живчик, який вібрував певністю у не-знищенність духовних вартостей. "Квітка й серед багнюки не втратить своєї краси, — казав мій дід Василь. — А багно, навіть всівшись усередині квітки, не звеличить себе".
Та повернемося до тих вогняних літ. Щоб збагнути нинішні дороги зрілого духу, треба ще раз пролетіти бодай подумки над благословенними юнацькими стежками.
Затихли канонади. Відкотилися вдалину фронти.
Пройшли селом — до переправи — колони обеззброєних червоноармійців та матросів. Прогуркотіли ву-лицями мотоцикли та автомашини випадкових армійських патрулів вермахту. А потім — тиша, розгубленість. Попередня влада розтанула, щезла, випарувалася. Нової ще не було. Душі, звиклі принишкло опускати очі долу, злодійкувато заметалися довкруги: а що можна потягти до гнізда, барлоги, нори?
Колгосп. Там же наше добро. Взяте колись від нас, нагромаджене нашими стараннями, видерте з нашого рота. Голови нема, правління нема, телефонних дзвінків з району нема. Пропадати багатству, чи що? Е ні, нема дурних!
За кілька годин все господарство було розтягнуте до останньої цурки. Де яке колесо, автомобільна шина, дошки, скирти соломи, вікна, двері, залізяччя в кузні, вози, сани, фарби, цинкова бляха — коротше кажучи, все до іржавого цвяха опинилося в закапелках селянських дворів. "Мов корова язиком злизала, — сміялися колишні колгоспники. — Чортом воно породжене —до чорта й пішло!"
Та сміялися вони завчасно. Незабаром приїхало з Борисполя начальство — німець у цивільному, два міс-цевих типи: один працював до війни в райвиконкомі, ще один, здається, в побуткомбінаті. Звеліли обрати ста-росту, призначили коменданта поліції, запропонували вступати до цієї організації добровільно, а якщо ні — мобілізують хлопців відповідного віку силою. Комендантом став місцевий хлопець Давид (по-вуличному Дави-док), лейтенант Червоної Армії, який залишився в оточенні і не міг чи не хотів прориватися на схід. Для поліца-їв кандидатур теж було достатньо. Зброя, безкарність, чорна уніформа приваблювали. Влада! — це слово звучало! А який прапор теліпається над будинком сільської ради — кому до того є діло? Тим більше що прапор теж червоний, та й газети, де гітлерівська партія величається "братською", ще де в кого збереглися. "Не поділи-ли два чорти між собою здобичі, — гомоніли підстаркуваті мудрі дядьки, — от і заварили кашу. А нам її дово-диться несолоно хлебтати!.."
Начальство оглянуло дворище колишнього колгоспу, відзначило тотальну дію місцевих експропріаторів, все зрозуміло і зробило відповідні висновки. Зібрали сільський сход, німець висловився на ньому лаконічно й вельми однозначно:
— Колгоспне добро повернути туди, де воно лежало. Доблесні війська Великонімеччини звільнили укра-їнських селян від большевицького рабства, але не від обов’язку віддано й щиро працювати. Був у вас колгосп, а нині маєте громгосп, тобто громадське господарство. Те, що новообраний староста звелить вам віддавати на благо німецької армії, слід вивозити швидко, акуратно, з охотою. Доки ми доїдемо до Борисполя, щоб усе взяте з двору лежало на місці. Ясно я сказав?
— Ясно! — загомоніли люди.
— Прекрасно, — сказало начальство і поїхало геть.