— Мовчи! — важко видихнув юнак. — Мовчи, зрадливе створіння! О Димитре! Чому я не послухав те-бе? О, дурень, дурень!
За великими стрілчастими дверима почулися важкі кроки, на порозі раптово виросла висока постать Ви-шневецького з смолоскипом в руках.
— Хто тут? — гримнув він.
Івась метнувся до потаємного виходу, пірнув у прохід. Зацьковано озираючись, перебіг вузький прохід, відчинив двері до вітальні. Побачив чорний отвір вікна, що дихав холодом, відзначив вузол мотуза, зашморгну-тий за ніжку важкого стільця. Яке щастя! Димитр встиг опуститися. Хутчіше, хутчіше!
У коридорі чулися гучні крики володаря:
— Варта! Хапайте злодія, харцизяку! Рубайте на місці!
Кілька литвинів проломилося в двері. Івась скреготнув зубами. Не встиг! А захиститися нічим! Він зга-дав про колекцію Корибута, що нею князь часто хвалився перед гостями. Ось вона: ведмежа шкура, а на ній — турецькі ятагани, сагайдаки зі стрілами, тугі луки, московські мечі, кавказькі кинджали, кілька пістолів рідкіс-ної роботи, а посередині — легендарна шабля з арабської криці, про яку давно вже шепотіли козаки, литвини і прості люди в лубенському замку. Зачарована шабля, що нібито належала першому отаману мандрівних лица-рів, вона давала господареві своєму невразливість, захищала навіть від десятка нападаючих. Впала та зброя бу-цімто з неба, і легенда передавала прадавній заповіт, що, доки на землі Українській є зачарована шабля, доти не вмре думка про волю! Як потрапила зброя до князя Корибута, ніхто не відав, але знаючі люди казали, що мав її в своїх руках навіть славетний Святослав, а оскільки Вишневецький вів свій рід від Рюрика, то хтось з попере-дників зумів оберегти небесний дарунок, щоб не дістався він ворогам краю Руського.
Все це миттю промайнуло в свідомості хлопця, а тим часом він, як дикий кіт, метнувся до колекції й ви-хопив блискучий клинок з піхов, а потім кинувся до вікна.
— Бийте його! — загорлав Вишневецький, виростаючи в чорному проході дверей. Очі його палахкотіли чорним вогнем у променях смолоскипа. — Рубайте його на кавалки!
— Шабля! Зачарована шабля! — шепотіли литвини, страхаючись підступитись до розлюченого Івася, го-тового на все.
— Лайдаки! Хлопи! Смердючі боягузи! Що ви мелете? Така ж самісінька шабля, як всі інші! Геть зі шля-ху, миршаве поріддя! Я сам впораюся з вовченям!
Корибут висмикнув з колекції турецького ятагана і з шаленством накинувся на хлопця. Вогневик відбив удар. Ще, ще, ще! Князь був хоробрим і вмілим бійцем, провів у походах все життя, але він не знав, що Вітер-в-полі ще з дитячих літ навчав кобзаревого поводиря майстерності, поєдинку, передавши йому безліч таємних прийомів. Блискавицею миготів над головою Івася ятаган, проте ще меткіше виблискувала в руках зацьковано-го хлопця легендарна криця. Поєдинок був таким оскаженілим, що навіть вірні литвини заклякли, мов заворо-жені. Здійснивши кілька несподіваних прийомів, Вогневик викликав замішання у князя і вибив зброю з його рук. Ятаган брязнув об каміння підлоги і покотився під стіну.
— Зачарований! Зачарований! — гомоніли нажахані охоронці.
Тим часом хлопець скочив на підвіконня, схопився за край мотуза, миттю спустився вниз, боляче вдари-вшись об виступ на стіні. З сутінок вихопився Димитр, схопив побратима за руку і потягнув його в темряву. Десь позаду чулися крики, погрози, в дворі замайоріли смолоскипи. Та вже було пізно! Княжич вивів Івася за стіну замку, там на шляху бовваніло кілька вершників, тримаючи на поводі запасних коней.
— Ось твій кінь! — весело й задихано промовив Димитр, тицяючи до рук побратима повід. — Вперед!
Скочили в сідла, рушили крутою яругою до Сули. Лісові хлопці стримано гомоніли, ні про що не розпи-тували. Княжич торкнувся рукою блискучої криці, що її досі не випускав Івась із закляклих рук.
— Ти таки захопив чарівну зброю, брате?
— Захопив, Димитре! Саме вона й врятувала мене!
— Що там сталося? Кажи! Тебе заскочили?
— Все пропало, Димитре! Вона віддалася князеві…
— Віддалася?
— Вона сама мені сказала. Не захотіла втікати зі мною. Каже, що Вишневецький обіцяв стати з нею до шлюбу!
— Ех, брате! За чим ти жалкуєш? Всі вони однакові…
— Не кажи, не кажи, Димитре! Навіть пісні наші оспівують вірних жон і дівчат!
— Дай Боже, дай Боже! Проте наша дорога інша, Івасю! Стогне земля, палають знаки на вежах запорізь-ких! Хіба забув думу Тайноока? Хто ж відгукнеться на стогін краю рідного? Що мені князівське звання, що мені багатство, побратиме? Там, за порогами, наше срібло-злото, там наша слава, там наше весілля! І кохана зустріне нас там, якщо заслужимо, — висока козацька могила!
— Добре сказав, княжичу, — схвально озвалися хлопці з сутінок. — Якщо й діяти будеш так — отама-ном оберемо на раді! Так і знай!
— Ось тобі моя рука! — зітхнувши, мовив Івась. — Забудемо минуле!
— Забувати не варто! — заперечив Димитр, смикаючи вуздечку. — Але жалкувати теж не слід! Що мо-жна втратити в цьому житті? Хіба що в’язницю? А в душах вона — найтяжча! Пам’ятаймо про те!..
***
Чи просто пташеняті з гнізда летіти вперше?
Донині все було приємно й просто. Теплий пух гнізда, смішні грайливі браття, смачна пожива в дзьобі батька або матері. Та поступово наростає пір’я, у серці виника бажання дивне і страшне, тривожить все єство солод-ким, трепетним передчуттям…
Передчуття польоту…
А раптом я не полечу? А раптом не зумію? Небо гли-боке і страшне, чарівне й недосяжне. Що з того, що ба-тьки літають? Вони, можливо, народилися з такою здатністю.
Внизу, вгорі, з боків — безодня. Під пташеням — ті-сне гніздо, а перед ним — безмірність для польоту.
Щебече мати, кличе, просить:
— Відважним, синку, будь! Хіба ж даремно крила в тебе виросли?
Що таке падіння Люцифера-Світоносця? Чому воно сталося у Всесвіті, на Землі, в кожній душі? Що означає страхітлива катастрофа, яка й досі лихоманить буття, кидаючи в безодню розпачу душі, породжуючи безліч легенд і містифікацій, сіючи зневіру, потоки лукавства, обману, занепаду?
Перекази твердять: заздрість, гординя. А може, щось простіше? Скажімо, розчарування.
Ти сприймаєш Бога, учителя, вождя, ведучого, наставника крізь екран любові, захоплення, безоглядної віри, мислиш і дієш відповідно до ідеалу, що його засвоїв і зробив своїм. Ти вже не мислиш себе окремо від ведучої зірки, від великої мрії про торжество святого заповіту, чим би він не був — моральним кодексом духовності, ідеєю загального добра чи планом побудови гармонійного суспільства. І раптом — розчарування!