Втишував буряне серце Вітер-в-полі, вірячи в чаклунське передчуття кобзаря. Часто посилав своїх людей до палацу Вишневецького, розпитуючи, чи нема вісті про появу володаря та його сина в цих краях. І ось влітку двадцять сьомого року несподівано прибув до Лубнів посивілий Корибут, а з ним — покотилася чутка, що на-ближається з північного краю валка литвинів та козаків з молодим княжичем. Почувши теє, козак-розбійник зібрав побратимів на таємну раду, після чого влаштував засідки на всіх шляхах, що вели до Лубнів.
Вершник приніс вістку з несподіваного боку: байдак з княжичем та охороною наближався Сулою від Дніпра, а валка з добром вже минала лубенські брами. Чому так сталося, Вітер-в-полі не міг втямити. Можливо, юний Вишневецький захотів помилуватися берегами священної ріки, вдихнути прохолоди чистих лугів, піща-них берегів, запаху гаїв та дібров, а не вихаркувати щохвилини пилюку закурених степових доріг. Що б там не сталося, а діялося так, як втаємничено казав Тайноок: чаклунська сила тяжіння вела Димитра туди, де стара Забіла закопала його пупа. Вітер-в-полі молився Богу, щоб байдак пропливав біля криївки лісової вночі, так можна вчинити напад з найменшими втратами.
Чи послухалася небесна сила молитов розбійницьких чи ні, про те нічого не відомо, проте князівський байдак наблизився до заповітного лісу в сутінках. Понад річковою долиною, понад віковими хащами нависали передгрозові хмари, хвилі лопотіли під різьбленим носом судна, литвини й козаки сонно налягали на весла, втішаючись неголосними розмовами про недалекий нічліг та гостинну вечерю на подвір’ї князівського замку.
Зненацька з-під днища байдака випірнули десятки страхопудливих метких постатей, накинулися на вес-лярів та охоронців, блискавично пов’язавши всіх сиром’ятними ремінцями. Ніхто й запищати не встиг, тим бі-льше що до носа кожного литвина й козака було підсунуто шаблюку або ножа. На берег кинули линву, почали підтягати судно до кручі, під покрив столітніх дубів. Хоч весь напад вчинено майже безшумно, а розбійники розмовляли пошепки, при підході до мілини несподівано відчинився люк на кормі й звідти вискочив жвавий підліток.
— Княжича не чіпати! — долинув з-під верболозів негучний наказ Вітра-в-полі.
Юний Димитр метнув погляд праворуч, ліворуч, збагнув, що вся його охорона безпомічна і, висмикнув-ши шаблю у якогось зв’язаного козака, притулився спиною до притулку на кормі. Хрипко крикнув у сутінки хащів, що невблаганно наближалися:
— Живим не здамся! Так і знайте!
— Димитре, — пролунав з пітьми сильний і схвильований голос. — Тебе ніхто пальцем не зачепить. Тут всі друзі, товариші, побратими…
— Шукай дурних в іншому місці! — глумливо засміявся хлопець, застережливо здіймаючи вгору шаблю. Криця гадючим полиском замерехтіла над його чолом. — Лицарі не нападають таємно! Мене привчили до чес-ного бою, я волію глянути в очі тому, хто посмів напасти на варту!
— Дурнику! Що ти відаєш про честь і лицарство? — гнівно долинуло від берега. — Тобі ще належить розвіяти мару князівської шкури, а тоді міряти вчинки інших людей!..
— Міркуй як знаєш, а я знаю своє! — крикнув Димитр і, вхопившись за віття дуба, що нависало над бай-даком, миттю вибрався по товстій гілляці до стовбура.
— Запаліть вогнище! — крикнув Вітер-в-полі. — Поставити всюди варту! Щоб миша ніде не проскочи-ла. Литвинів і козаків одведіть до криївки і нагодуйте. Заспокойтесь, товариство, ніхто вас пальцем не торкне. Знаю, що князь посадить всіх на кіл за те, що не вберегли Димитра. Що ж маємо діяти? Кожному стежка від-крита до порогів… або до нашого лісу… Вибирайте! Хто залишиться з нами, тому скажу: вітаю тебе, брате! Хто зважиться на далекі мандри до лицарів волі — тому Бог на поміч і наше "прощай!"
Спалахнуло буйне багаття на галявині між віковими дубами, впали тіні від нього на плесо Сули. Розбій-ники оточили гурт охоронців і повели в гущавину. Незабаром все довкола затихло, тільки тріскучі іскри в пото-ці вогняного валу линули в нахмурене небо. Вітер-в-полі підійшов до покорченого стовбура столітнього велетня, намагався розгледіти скулену постать княжича у полисках примхливого вогню.
— Ти чуєш мене, Димитре?
— Чую, — долинуло згори.
— Ти зійдеш униз?
— Пощо?
— Я хочу розмовляти з тобою.
— Хто ти, щоб я теж захотів розмовляти з тобою? — погордливо одвітив хлопець.
— Ти знатимеш про це, коли відкинеш пиху, нав’язану тобі облудними родичами…
— Кого ти називаєш так образливо?
— Князя й княгиню Вишневецьких.
— Як смієш ти, хлоп, так називати уроджених князів, що ведуть рід аж від…
— Знаю, знаю, — глумливо підхопив Вітер-в-полі, — що той рід сягає своїми гадючими щупальцями аж до Рюрика. Ну то й що? Хіба здирство й убивство, вчинене князівськими руками, перестає бути мерзотою перед оком Божим? Хлопче, хлопче, заклич до себе краплину глузду, дай сам собі відповідь: навіщо я захопив тебе сеї темної ночі, навіщо підставляв під жало смерті своїх побратимів?
— О, яка глибока загадка! — пирснув сміхом у сутінках Димитр. — Хочеш здерти з батька мого добря-чий мішок золота. Хіба не так?
— Бідний, покалічений синку, — з жалем зітхнув Вітер-в-полі.— Як рано ти все став міряти чортівським металом. Якщо хочеш знати — я маю силу спустошити льохи твого батенька без отакої гріховної гри, яку ти підозрюєш. Невже гадаєш, що християнські душі, хай навіть розбійницькі, торгуватимуть любов’ю батьківською заради тлінного багатства?
— То пощо ж тоді мій полон? — помовчавши, озвався княжич.
— Ти не в полоні, синку, — твердо сказав отаман розбійників. — Ти вільний, як і твої охоронці, котрих я визволив від рабства у князя…
— Не збагну. Дивне чиниш…
— Думай, думай, синку…
— Чому називаєш мене сином? Що означає та дивна мова?
— Ти знатимеш все, Димитре.
— І я справді не в полоні?
— Так.
— І можу навіть тепер іти додому?
— Можеш. Навіть повинен… іти додому… Проте чи відаєш ти — де твоя домівка?
— Знову загадки. Мене чекають в палаці. Там хвилюється батько й мати. Байдак має прибути до Лубен на світанку…
— Ти встигнеш до світанку, якщо так забажаєш. Проте маєш вислухати все, що чотирнадцять літ палить моє серце вогнем…