— Дякую тобі, Пречиста Діво, що оберегла сина мого й спадкоємця в тривожну годину! Щаслив будь, князь Рюрикович Димитр Корибут Вишневецький! Щаслив будь!..
Минали літа.
Україна, мов свічка, палахкотіла на історичному багатті страждань, походів, нападів, зрад, пісенних спо-дівань і життєвих розчарувань. Дух козацького краю, прикований до вежі литовської, а пізніше польської дер-жавності, немов казковий птах, вимахував крилами понад міражами зусиль, терзаючи своє волелюбне серце мріями про непідлеглість під Божим шатром "ясних зірок", над берегами "тихих вод". Але здобути нерушиме щастя в круговерті історичного божевілля — все’дно, що закласти надійні підвалини для світлиці на трясовині в болоті. Мандрівні звитяжці, напевне, добре розуміли це, бо, маючи цілковиту можливість сформувати свою державність, не прагнули такого рішення, передаючи з правічності заповіт від славетних попередників: хто одя-гне бодай на мить машкару чорта — той сам стане чортом. Священний птах лелека інколи тримає бій навіть супроти найжорстокішого супротивника — орла, проте ведеться той герць не на землі, а в небі, за хмарами, і захищає Божий птах не гніздо своє, а право вільного польоту.
Пригоди, про які тут оповідається, відбувалися саме в таку, казкову пору всенародної Голгофи, коли ко-жна жива душа вибирала для себе суворо обумовлене місце в духовній містерії: поміж мучителями, серед зне-долених, в лавах героїчних лицарів — на вістрі шаблі.
Проте все, про що я міркую, є плодом пізніших роздумів, практично все написане породжене міркуван-нями автора цих рядків. Насправді пращури були далекі від кучерявості слова, їхнє мислення уподібнювалося блискавиці. Ми вже чуємо лише грім, а точніше — відлуння грому. Як би там не було, я спробую передати хис-ткі прагенетичні спогади підсвідомості сучасному читачеві так, як згадуються сновидіння: щось пам’ятається чітко, а щось — домислюється.
Минуло чотирнадцять літ.
Ногайські орди майже щороку плюндрували українські села, міста й ниви, залишаючи по собі пустку, жах і звуки тривожних кобзарських дум, якими співці намагалися розбудити в людських серцях мужність серед лихоліття, певність поміж безнадії, віру в прийдешність на смертній межі. Таким володарем дум був Тайноок, про якого згадувалося на початку оповіді.
Він таки залишив при собі хлопчика, знайденого зоряної ночі на засульських луках. Тяжко було напів-сліпому кобзареві плекати бідолашне дитя, проте він став для нього пестуном, батьком, учителем життя, захис-ником. Вогневик виявився кмітливим і сміливим хлопчиком, вже на восьмому році переймав уміння не лише гри на кобзі, а й майстерність виготовлення дивозвучного інструмента. Тайноок оповідав вихованцеві про тає-мничу сутність того чи іншого дерева, легенди про рослини й квіти, про зв’язки тих дітей сонця й вітру, води й землі з химерним, тривожним та буйним плем’ям людей.
Інколи хлопчик допитувався у наставника про свою долю: хто його батьки, де вони, куди поділися? Тай-ноок відповідав скупо, однозначно: село, де він народився, спалено дотла татарами, жодна душа не лишилася з його роду. Отож сім’я Вогневика розрослася до видимого обрію. "Скільки око сягне — твої родичі, — казав кобзар. — Чуєш поклик порятунку — поспіши, там твій брат потрапив у біду. Бачиш заграву пожежі на обрії — біжи, там рідна матінка рятує з вогню сестер твоїх. Чуєш — земля рідна стогне під копитами коней — готуй шаблю, списа, сагайдак зі стрілами, виходь у Дике Поле для герцю безжального!"
Кобзар навчав Вогневика не лише грі та співу, а й передавав йому бойове ремесло. "Не вічно тобі водити сліпого по селах, — казав він. — Виростеш — душа твоя затужить, потягне в степи, до дніпровських порогів. Там гуртуються лицарі волі…"
Хлопець дивувався, відзначаючи, що Тайноок стріляє з лука меткіше від багатьох зрячих: на сотню кро-ків він безпомилково цілив у невеликого гарбуза. Напевне, співець володів якимось чаклунським оком, недо-ступним для інших, звичайних, людей. Шаблею він теж вимахував так хвацько, що здавалося — не один клинок майорить у повітрі, а добрий десяток. Де здобувалася така лицарська майстерність, Тайноок не оповідав. Не лише Вогневик, а й всі довколишні люди не знали про його минуле. На всі запитання вихованця співець загад-ково відповідав: "Синку, дай Боже кожному з нас управитися з річкою власної долі. Навіщо легковажно зазира-ти в ковбані інших життів? Бувають такі вири й пороги на ріках інших доль, що, пірнувши туди, вже й не вибе-решся. Іншому не допоможеш і сам потонеш! Пам’ятай про теє, Івасю, і поєднуй долю власну з долею лише тої душі, котра летить з тобою в спільний вирій…"
А що ж інші учасники оповіді? Що сталося з ними?
Баба-повитуха Забіла ще років зо три з’являлася то сям то там в довколишніх селах, коли в тім була по-треба, проте в червні вісімнадцятого посланці від пані Вишневецької, відряджені для вручення подарунків ста-рій відлюдниці, не знайшли в убогій хатині нікого. Пустка заросла бур’янами та хмелем, у руїнах поселилися дикі коти. Жителі Ведмедівки чогось певного про долю повитухи сказати не могли. Тайноок, повернувшись із мандрів по селах України, уже Забіли не застав. Так і згасла вона десь в дорозі, помагаючи янгольським душам відкривати брами в цей тяжкий світ, не скориставшися жодними принадами тутешньої марноти: певно, добре знала правдиву вартість і мерехтливих блискіток князівських палаців, і непевність прагнень віковічних трударів матінки-землі…
Вітер-в-полі залишив у спокої ближні маєтки, що належали Вишневецькому або його орендаторам. Во-див розбійницьку ватагу аж на Поділля, до Волощини, інколи шарпав навіть татарські й турецькі стійбища та пости біля Перекопу та Очакова. Повертаючись до заповідного лісу над Сулою, справляв буйні поминки по ко-ханій Марусині, давав багаті подарунки церквам. З року в рік чекав, коли ж з’явиться князь Корибут з юним княжичем, бо ж ще в чотирнадцятому році володар Лубнів рушив разом із сином Димитром до родового бал-тійського володіння і не повертався на Україну жодного разу. Темний вогонь розпуки й внутрішнього терзання палив козака-розбійника, він докоряв сам собі за те, що послухав Забілу, віддавши рідну кровиночку до чужих рук. Інколи напруга чуттів доходила до такого шаленого кипіння, що Вітер-в-полі збирався рушити до Литов-ського краю, щоб розшукати там гніздо Вишневецького, а в нім свого навіки втраченого сина. Він залишав по-братимів у лісових криївках, прямував до Тайно-ока, питав поради, і старий кобзар заспокоював лицаря, запев-няючи, що варте сердечного кипіння лише те, що дає плід на древі любові. Омела пишно величається на вітках дуба, проте не рідня цьому могутньому дереву. А жолудь, навіть непоказний, таки зберігає силу й красу свого вітця навіть у торішньому листі, під ногами людей та звірів. "Не турбуйся, Вітре-в-полі, — заспокоював спі-вець, — якщо посіяв ти в лоно бідолашної Марусини козацьке зерня, воно неодмінно проросте, пустить пагони, вижене в небо надійні гілки. І ти побачиш те рідне віття, торкнешся його, відчуєш дивні пахощі, бо доля хоч і жорстокі стежки стеле під ноги шукачам, проте справедливість не забуває ані тут, ані в іншому світі…"