Одужавши, я стрівся з Тарасиком і все-таки оповів йому. Разом з ним вирішили ми побачити Марічку, а через неї попередити Ойра-хана. Одразу ж того вечора, як впали сутінки над Бугом, ми наблизилися до балага-на і заховалися в кущах. Чекали довго-довго, але таки дочекалися. Марічка вийшла з хвіртки цирку в супроводі веселого, грайливого пса, подібного до білого клубочка.
Я виступив зі схованки й придушено гукнув:
— Марічко! Марічко!
Дівчина здригнулася, зупинилася. Оглянувшись, побачила нас із Тарасиком, здивувалася. Пес затявкав, застрибав довкола нас. Марічка цикнула на нього.
— Хто ви? Звідки мене знаєте?
— Ходи сюди. Маємо важливе діло до тебе… Марічка несміливо наблизилася, придивилася.
— А, це ті хлопці, що впали згори… тоді, у цирку? Першого вечора, як ми почали виступати?
— Ми, — згодився я.
— Навіщо я вам?
— Не ти нам потрібна… а Ойра-хан!
— Он як! Чого це вам заманулося побачити його?
— Ми йому про все скажемо. Велика небезпека для Ойра-хана. Ми дізналися… і вирішили знайти його, щоб попередити…
— Добре. Я хутко…
Вона побігла назад, білий пес котився поруч з нею, весело вистрибуючи. Ми поховалися в заростях, три-вожно поглядаючи на хвіртку.
— Вийде чи ні? — пошепки запитав Тарасик.
— Вийде!
— А як не повірить?
— Повірить. Він одразу розгадає — де правда, де брехня…
У небі купчилися грозові хмари, шмагонула блискавиця, прокотився грім. Краплі залопотіли по листках дерев, впали на лице.
— Де ж Ойра-хан? — занепокоївся Тарасик. — Може, його нема в цирку?
— Я тут, — почувся тихий голос.
Ми затремтіли від несподіванки. Позаду нас, під дубом, бовваніла струнка постать факіра, ніби зіткана з блакитного вогню, відблиски грози іскрилися на його вбранні. Ми розгублено мовчали, заворожені незвичним виглядом Ойра-хана.
— Я вас пізнав, — озвався він. — Ви — хоробрі хлоп’ята. Що маєте мені сказати?
— Ми прийшли, щоб попередити, — осмілившись, сказав я. — За вами слідкують. Жандарми звеліли своїм слугам… і вони підслухали, як ви розповідали Марічці про себе… Про далекі світи, про зорі, про польо-ти. Вони не вірять вам, думають, що ви злочинець. Ми чули, що готують арешт… а як будете тікати, то вб’ють. Ось! Ми й вирішили… попередити…
Я випалив усе це одним духом і, тремтячи від хвилювання, чекав, що скаже Ойра-хан. Він замислено ди-вився на мене, переводив погляд на Тарасика, ніби бачив за нами щось незриме, невідоме. Отямившись від за-думи, важко зітхнув і сказав:
— Так-так. Я все зрозумів. Вони готують арешт. Ну що ж, зробимо для них маленьку містифікацію…
— Що ви зробите?
— Побачите, — усміхнувся Ойра-хан. — Я дуже вам вдячний, хоробрі хлоп’ята. А тепер — одне запи-тання до вас. Вони, ви кажете, не вірять… А ви… ви теж не вірите?
— Я вірю! Інакше не прийшов би…
— І я! — скрикнув Тарасик.
— І вам подобається те, про що я оповідав?
— Дуже! — сказав я.
— А хотіли б ви полетіти до інших зірок?
— Ще й як! Ого! Мені в снах виділося, що я літаю у небі… а тут насправжки…
— Гарно кажеш, — тихо мовив Ойра-хан, схвально дивлячись на нас. — А твій друг?
— Де Павлик — там і я, — гордо відповів Тарасик. — Хоч і страшно… а ми не побоїмося!
— Он як! А батьки, школа, Земля?
— Нема батька й матері в мене, — зітхнув я. — Сирота я…
— І ти сам, Тарасику?
— Є мама… Добра в мене мама… Так ми ж не навіки? Чи, може, ви смієтеся з нас?
— Не сміюся, — серйозно відповів Ойра-хан. — Хто чогось дуже хоче — те здійснюється. Неодмінно! Тільки треба дуже-дуже захотіти! А тепер послухайте мене, хлоп’ята. Знайдіть Марічку, вона чекає вас біля цирку. Наступного дня дівчинка проведе вас на виставу. Що б зі мною не сталося — не дивуйтеся, не бійтеся! Чуєте? Не бійтеся!
Далі мої видіння минулого складалися фрагментарно і якось хаотично. Кілька разів я бачив зборище яки-хось жерців, потім священиків, пізніше — жандармів, а то навіть сучасних учених. І завжди вони дружно обго-ворювали небезпеку появи Ойра-хана поміж людьми. Суть небезпеки кожного разу пояснювалася по-різному. Жандарм з минулого століття Їжаковський, зібравши агентів, просторікував:
— Птах незвичайний, схопити його непросто. Проте застосовувати зброю лише в крайньому разі. Він нам потрібен живий. Досі не можу розкусити цього горішка: чому він показує свої фокуси? Навіщо оповідає дитині вигадані історії? Не інакше — важливий масонський авантюрист. Або анархіст! О, це штучка складніша від знаменитого Каліостро! Якщо нам пощастить — отримаємо достойні нагороди!
Агенти шанобливо всміхалися, ловлячи кожне слово жандарма. Один несміливо зауважив:
— А може, він справді нетутешній?
— Тобто? — здивувався жандарм.
— Ну, може, він прилетів звідти… з інших зірок?
Тут завжди здіймався клекіт обурення й люті. І це обурення — я досі відчуваю одностайність того почут-тя — линуло понад віками, незалежно від того, хто його висловлював: піп, жандарм, інквізитор чи атеїст-учений.
Священики їдко зауважували:
— Ви вірите в ідіотські казочки про "інших" мислячих істот? Ви вважаєте, що там, поміж зірками, є щось подібне до людей, сотворених Богом на Землі? Отже, допускаєте необхідність безлічі біблій для кожного світу зокрема і творення безлічі Адамів? Ви розумієте, до якого абсурду можна додуматися?
Політики двадцятого віку насміхалися:
— Марення божевільного. Пришельці з безмежжя? Де їхні кораблі, де їхня могутність? Чому вони не ви-ступлять в Об’єднаних Націях? Чому не поділяться своїми досягненнями в науці, медицині, космогонії?
Деякі астрономи, космогоністи та філософи розв’язували проблему одним ударом:
— Життя, а особливо Розум, — випадок. Можливо, земне життя — чаклунський виграш у безмежній ло-тереї. Ми — самотні сіячі у нескінченному Всесвіті, тому всякі теревені про "пришельців" — дурні або й зло-чинні вигадки!
Навіть відомі фантасти, бризкаючи слиною, шаленіли:
— Якби навіть якісь там "пришельці" з’явилися, то хай вони пару місяців посидять на Плутоні, почека-ють, що ми вирішимо. Якщо не прилетимо до них на рандеву, то нехай забираються к бісовій матері і не поти-каються більше сюди ніколи!
Усі ці крики прокляття і страху, ненависті та обурення я чую тепер, коли пишу ці рядки, в кінці двадця-того віку. І мені тяжко збагнути логіку мислення всіх тих людей — і минулих, і нині існуючих. Все ж так прос-то: ми — діти у неосяжному полі життя, бідні, заблукані діти. Що ми хочемо оберегти, яку суверенність? Дум-ки? Почуття? Творення? Так, наші думки — лише калейдоскопічне перемішування вікових стереотипів релігії або прагматизму, почуття — злегка "облагороджені" звірячі пристрасті, творення — згиджена, засмічена пла-нета, що задихається від результату нашого пізнання та технології…