— То церква, Ойра-хане…
— Так, так, Марічко. То був храм, де поклоняються вищим світам та істотам. Я зацікавився будівлею, пі-дійшов до неї. Люди зачудовано дивилися на мене, сміялися, перешіптувалися. Я ступив до храму, там горіло безліч вогнів, вгорі, на склепінні, вирізнялися мальовані золотими барвами зірки, поміж тими світилами ширя-ли крилаті істоти. А внизу стояв чоловік у золототканому вбранні і щось мелодійно вигукував; хор підтримував його потужним прегарним співом. Я намагався збагнути суть співу й вигуків, але втямив лише одне: люди не-впинно прохають помилування за вчинений колись злочин… вчинений предками дуже давно. Багато жінок і чоловіків стояло на колінах, схиляючись у поклонах достеменно так, як ті вівчарі на полониш, котрі побачили мій корабель, що спускався з неба. І я подумав: чи не виділи коли-небудь люди таких, як я, пришельців? І нама-лювали крилатих істот в зоряному небі, а пізніше почали їм поклонятися. І захотілося мені пояснити їм, що не треба боятися небесних братів, що там, у далеких світах, живуть друзі, що вони чекають мислячих істот Землі там, на неосяжних полонинах, як дорогих гостей…
Доки я так міркував, служіння завершилося, і до мене підступив чоловік у золототканих шатах. Довкола юрмилися люди, дивилися на мене запитливо, очікувально, з острахом і подивом. Священик гостро запитав:
— Хто такий? Чому входиш до храму в неподобному вигляді? — Він осудливо глянув на моє блакитне трико, що щільно облягало тіло. — Чому на чоло не кладеш хреста, навіщо спокушаєш люд викликом дияволь-ським?
Я доброзичливо сказав йому, що прибув з далеких зоряних світів, аби допомогти кожному, хто має по-требу втіхи.
— З далеких світів? — перепитав священик. — З яких? З Америки, Франції, Англії?
— З небесних, — відповів я. — Моя зірка дуже далеко від вашого Сонця.
— То вій, певне, янгол Божий! — злякано гукнула якась жінка.
— Аякже, янгол — сміялися чоловіки. — Хіба янголи ходять по світу без штанів? Вони літають біля Бога та славлять його. І де його крила? На чому він прилетів?
— Хутчіше він диявол, — буркнув священик, міряючи мене гострим поглядом. — Покличте війта. Не подобається мені цей янгол. Чи не повідаєте ви, добродію, правду?
— Кожне моє слово — правда. Вчора я спустився па зоряному кораблі в горах. Мене бачили пастухи…
— Було таке! — загомоніли люди. — Вівчарі прибігли з полонини, оповідали, що вогняний вихор летів з неба, а в ньому — страшний дух. Так тільки ж цей безштанько не страшний і не вогняний!
— То кажеш — з неба? — іронічно озвався священик. — І що ж ти там дієш?
— Живу, — здивовано відповів я. — Спілкуюся з іншими братами своїми, радію, пізнаю Всесвіт…
— А Бога ти бачив?
— Якого?
— Як то — якого? Бог єдиний, вічносущий, всевідаючий. Все у світі — його творення: янголи, люди, твар земна, сонце і зірки. Як же це ти не відаєш цього? Чому не знаєш Бога?
— А ви його виділи?
— Ми віруємо в нього. Батьки відкрили нам його волю.
— В чому його воля?
— Щоб ми покаялися. Щоб любили свого Творця і ближнього свого. Щоб жили у покорі перед владою, бо всяка влада — від Бога. А в тобі видно гординю. Чи не темним духом ти посланий?
— Не збагну твоїх слів, людино в золотому вбранні. Всесвіт — поле для вільної, радісної дії. Навіщо ж спокута, покора? Кому, за віщо? Ваші кайдани, ваші темниці — у вашому серці. Ви вільні, ніхто не тримає вас у в’язниці…
— Заткніть йому пельку! — крикнув священик. — Це не янгол небесний, а опришок гірський. Єретичні думки, підбурливі розмови. Негоже вам, людоньки, слухати його! Ведіть до війта, хай він розбереться!
Мене схопили міцні руки селян. Я міг би звільнитися, навіявши їм ілюзію, проте хотілося знати, що люди діють в таких випадках, яка їхня влада, куди вона веде мислячих істот. Тому я піддався і покірно пішов до вій-та. Були нудні розмови з старим, обмеженим чоловіком, він нічого не втямив. Потім — поліція у великому міс-ті, згодом — в’язниця. Мене допитували, глузували з моїх слів про далекі світи, про вільних зоряних істот, ви-магали назвати спільників-опришків, з якими я буцімто зв’язаний. Згодом мені набридли такі порожні бесіди, якось вночі я приспав вартових і вийшов на волю. Зі мною втекло кілька заарештованих опришків. Я знову опинився в горах, поміж приязними, сумними смереками…
Майнула думка: може, повернутися до рідного світу?! Навіщо збурювати серця чужих істот бажанням, які ще не народилися в їхньому розумі? Навіщо їм моя істина, коли вона не визріла на земному ґрунті, не стала власним прагненням? А потім — прийшли хитання, сумніви. Невже в цілім світі не знайдеться душі, котра жа-дає полетіти до нового вирію? Невже ніхто не зважиться прокласти невидимий шлях до Краю Свободи? Не мо-же такого бути!
І я залишився, Марічко, на твоїй планеті. Блукав горами, лісами, доки зустрів твого тата — Агійо. При-йшло рішення: найкраще мандрувати з цирком. Бачити різні країни, людей, вивчати душу мислячих істот, їхню історію, уподобання, сподівання. Мати можливість зустріти щось несподіване. Тепер ти знаєш головне, Маріч-ко, хто я, звідки, чому я тут…
ВТЕЧА
— Дружив я з гусеницею, — хвалився черв’як-дощовик товаришеві. — І знаєш, що вона вдіяла?
— А що?
— Обплуталася якоюсь павутиною, закрилася в ляле-чці, нікого не впускала…
— Мабуть, вона збожеволіла!
— А потім дірочку прогризла і в небо полетіла. І де вона крила взяла?
— Я ж сказав — божевільна. Подалі від таких. Лі-зьмо в землю…
Підслухавши все те, що Ойра-хан оповідав Марічці, я кілька вечорів до моторошності в голові міркував над тими химерами. Невже все правда? Інші світи, далекі зорі, інші люди, співаючі квіти? Такої казки навіть баба Химка не знає. От би й собі побувати в тих краях — я б нізащо не злякався! Але навіщо жандарми змусили вітчима слідкувати за фокусником, чим він їм страшний? От якби зустрітися з Ойра-ханом, розповісти йому про те, що замишляють проти нього. Так, мовляв, і так! Бережіться! І ще можна сказати, що я чув усе, про що вій оповідав Марічці. І вірю тим казкам, бо вони приязні, гарні, добрі, бо правдиве — тільки гарне, добре слово. А зло — неправдиве! Від нього тяжко па душі, незатишно. А правдиве приємно лоскоче у грудях, як літній легіт-вітерець…