Щось подібне сталося тієї ночі з Пітером.
Коли ми востаннє бачили його, він скрадався островом, сторожко притуливши палець до уст, а другою рукою стискаючи кинджал. Він чув, як поруч нього проповз крокодил, але нічого особливого не помітив. І лише згодом йому пригадалося, що не чути було звичного цокання у крокодиловому череві. Спершу це здалось Пітерові дивним, але потім він слушно розважив, що, мабуть, годинник кінець кінцем спинився.
Не дуже переймаючись тим, як почуває себе бідолашний крокодил, зненацька втративши такого вірного супутника, Пітер одразу ж почав міркувати, як би обернути цю катастрофу на свою користь. І вирішив цокати сам: лісові звірі подумають, що то повзе крокодил, і не звертатимуть на нього уваги. Виходило це в нього пречудово, але наслідок був цілком несподіваний. Разом з іншими його цокання почув той самий крокодил і зараз же подався слідом за ним. Ми ніколи не дізнаємось, що він мав на меті: чи хотів повернути собі втрачений годинник, чи, може, просто гадав, що то знову цокає він сам. Як і всі раби свого єдиного бажання, той крокодил був твариною не дуже великого розуму.
Пітер без будь-яких пригод дістався до берега і, не спиняючись, зайшов у воду. Здавалося, він навіть не помітив, що вже не йде, а пливе. Це властиве багатьом тваринам — їм байдуже, чи то суходіл, чи вода,— а от другої такої людини я не знаю.
Він плив з однією-єдиною думкою: "Або Гак, або я!" Дорогою до берега йому довелося так довго цокати, що тепер він, сам того не помічаючи, цокав і цокав далі — вже просто за звичкою. Коли б він це помітив, то неодмінно замовкнув би: адже йому й на думку не спадало пробратися на піратський корабель з допомогою цокання, хоч, правду кажучи, це була б дуже дотепна витівка.
Навіть більше — Пітер був певен, що скрадається на борт тихенько, як мишеня, і дуже здивувався, коли побачив, як злякано сахнулись від нього пірати, а сам Гак жалюгідно скулився на палубі, немовби зачувши свого напасника-крокодила.
Крокодил! Лише на цю згадку Пітер почув цокання. Він подумав був, що то справді крокодил, і навіть швидко озирнувся назад. А вже тоді помітив, що цокає сам, і миттю все збагнув. "Ну й розумник же я!"— подумав він, проте зробив хлоп'ятам знак поки що не плескати в долоні.
Саме в цю мить на палубу вийшов з кубрика Нечупара Ед. А тепер, читачу, дивіться на свій годинник і відлічуйте час. Пітер щосили вдаряє пірата кинджалом. Джон обома руками затуляє йому рота, щоб не чути було передсмертного стогону. Ед валиться дололу. Четверо хлопчаків підхоплюють його, щоб не грюкнуло. Пітер дає знак — і мертве тіло летить за борт. Чути сплеск, і знов усе тихо... Ну, то скільки минуло часу?--—_. .. ,
— Один готовий!— То Задавака розпочав лік. А Пітер, сторожко скрадаючись, уже зник у капітанській каюті.
І саме вчасно, бо пірати вже трохи отямилися з переляку й почали озиратись довкола. А коли почули власний хрипкий віддих, то остаточно переконалися, що моторошне цокання змовкло.
— Крокодила вже нема, капітане,— доповів Чмир, протираючи окуляри.— Все знову тихо.
Гак поволі вистромив голову із своїх брижів і так пильно прислухався, що, мабуть, почув би навіть далекий відгомін того цокання.
Та довкола й справді не чути було ані звуку, отож він твердо звівся на ноги й випростався на весь зріст.
— Тоді почнемо розвагу з дошкою!— вигукнув він, зловтішно посміхаючись.
Тепер Гак ненавидів хлоп'ят ще дужче, ніж перед тим, бо вони стали свідками його ганьби. Він заспівав свою мерзенну пісню:
Ха-ха, хо-хо! Ось дощечка, Мерщій по ній ступай, Вона беркиць, і ти беркиць! Про нас на дні згадай!
Щоб настрахати бідолашних полонених ще дужче, він навіть дозволив собі трохи поступитися гідністю і в такт пісні пройшовся вистрибом по уявній дошці, роблячи жаскі гримаси хлопчакам. А закінчивши цю виставу, гукнув:
— Та перед тим, як прогулятися по дощечці, ви, мабуть, хочете скуштувати мого улюбленого канчука?
Хлоп'ята впали на коліна.
— Ні! Ні!— закричали вони так жалісно, що всі пірати посміхнулись.
— Неси-но мою кицю з дев'ятьма хвостами, Джуксе!— звелів Гак.— Вона в каюті.
В каюті! Адже там Пітер!.. І хлоп'ята злякано перезирнулись.
— Слухаюсь, капітане!— весело озвався Джукс і пішов до каюти. Хлоп'ята провели його очима. Вони навіть не помітили, як Гак
знову заспівав, а його вірні пси підхопили:
Ха-ха, хо-хо! А в киці, бач,
Аж дев'ять є хвостів.
Як дряпне, то вже плач, не плач...
Ми так і не дізнаємось, які були останні слова в цій пісні, бо її раптом перепинив нелюдський крик із капітанської каюти. Він луною прокотився по палубі й замовк. Потім з каюти долинули якісь дивні звуки, наче там хтось кукурікав. Хлопчаки добре розуміли, в чому річ, зате піратів те кукурікання вжахнуло чи не дужче, ніж попередній крик.
— Що там таке?— гукнув Гак.
— Два!— урочисто промовив Задавака.
Італієць Чекко якусь хвилю вагався, а тоді кинувся до каюти.
Та за мить, хитаючись, вийшов назад. Обличчя його спотворив жах.
— Що сталося з Білом Джуксом, собако?— просичав Гак, погрозливо випроставшись.
— А те з ним сталося, що його вбито, заколото кинджалом,— глухо відказав Чекко.
— Біла Джукса вбито!— сполохано закричали пірати.
— В каюті темно, хоч в око стрель,— затинаючись, провадив далі Чекко,— але щось там є... щось жахливе... оте, що ви чули... Воно кукурікає...
Від гострого погляду Гака не сховались ні радісні усмішки полонених, ні перелякані обличчя піратів.
— Чекко,— звелів він, і в голосі його забриніла криця,— зараз же вертайся в каюту і тягни сюди того кукурікала!
— Ні, ні!— аж зіщулився найхоробріший із хоробрих Чекко. Гак підніс свій залізний пазур.
— То ти сказав, що підеш, правда ж, Чекко?— спокійно запитав він.
Чекко відчайдушно махнув рукою і рушив до каюти. Тепер на палубі ніхто не співав, усі мовчки прислухалися. Аж ось знову розітнувся несамовитий крик, а за ним кукурікання.
Всі мовчали. Тільки Задавака не втерпів.
— Три!— вигукнув він.
Гак поманив рукою своїх псів.
— Сто чортів і одна відьма!— гримнув він.— Ану хто притягне мені того півня?
— Нехай спершу повернеться Чекко,— буркнув Старкі. Пірати схвально загомоніли.