Спустився він без перешкод і завмер біля виходу з дупла, насилу зводячи дух. Очі його помалу звикали до сутіні, що панувала в підземній оселі, і перед ним поступово вимальовувались обриси речей, які були там. Але його жадібний погляд прикипів лиш до одної речі, якої він так прагнув і нарешті досягнув,— до великого ліжка. На ліжку лежав Пітер і міцно спав.
Не маючи й гадки про трагедію, що розігралася нагорі, Пітер, залишившись сам, ще трохи пограв на своїх сопілках, намагаючись довести самому собі, що йому до всього того байдужісінько. Потім згадав про ліки, але вирішив, що пити їх не буде — на зло Венді. А щоб іще дужче дозолити їй, простягся на ліжку поверх ковдри — адже Венді завжди пильнувала, щоб хлоп'ята добре вкривалися, бо хто-зна, мовляв, чи не похолодніє перед світанком.
І враз він мало не заплакав; але подумав, як обурилася б Венді, коли б дізналась, що він зараз сміється, і натомість зухвало розсміявся. Отак, сміючись, і заснув.
Іноді, хоча й не дуже часто, Пітерові снилися сни. Вони завжди були набагато болісніші, ніж у решти хлопчаків. Пітер годинами кидався на ліжку, гірко плакав уві сні, але прокинутись не міг. Я гадаю, що ті сни були якось пов'язані з таємницею його життя. В такі ночі Венді звичайно забирала його з ліжка, клала собі на коліна й як уміла заспокоювала, вигадуючи щораз нові пестливі слова. А коли він затихав, обережно вкладала назад до ліжка, поки він не прокинувся й не дізнався про таке приниження його гідності.
Та цього разу Пітер заснув швидко, й нічого йому не снилося. Одна рука його мирно звісилася з ліжка, ногу він підібгав під себе й випнув коліно догори, а уста так і лишилися розтулені в усміху, що відкривав усі його блискучі зубенята-перлинки.
Отакого безпорадного уві сні й застав його Гак. Він мовчки стояв при вході й дивився через кімнату на свого ворога.
Невже в його чорній душі не сяйнуло навіть проблиску жалю? Щось же було-таки в ньому доброго: як я чув, він любив квіти, любив гарну музику та й сам непогано грав на клавікордах. Скажу по щирості: ця мирна картина й справді глибоко зворушила його. І, можливо, оті добрі душевні порухи, які ще жевріли в ньому, таки змусили б його повернутися й піти геть, коли б не одна річ.
Спинило його те, що Пітер навіть уві сні мав такий самий зачіпливий вигляд, як і завжди. Розтулені уста, безтурботно звішена рука, випнуте коліно — усе це, разом узяте, було живим образом непокори та зухвальства, і Гакові очі не могли бачити його спокійно. Серце йому ще дужче запеклося, і якби він раптом вибухнув з люті й розлетівся на дрібні шматочки, то й тоді кожен його шматочок поривався б до сонного Пітера.
Тьмяне світло свічки, що ледь осявало ліжко, не доходило до дупла, і Гак стояв у темряві. А коли спробував ступнути вперед, до кімнати, то наразився на якусь невидиму перешкоду. То були двері Задавачиного дерева. Вони не доходили до верху дупла, і Гак увесь цей час дивився понад ними. Він помацав рукою з того боку дверей, шукаючи засувки, але вона була надто низько, і Гак ніяк не міг її дістати. Це розлютило його ще дужче, а до того ж йому здалося, ніби Пітер глузливо посміхається уві сні. І він заходився чимдуж торгати й штурхати двері, намагаючись зірвати їх з завіс. Невже ж йому й тепер не дістатися до свого ворога?!
Та що це? Розпалений люттю погляд Гака раптом упав на склянку з Пітеровими ліками, що стояла на поличці біля дверей, де він легко міг її дістати. Гак миттю збагнув, що це таке, і вже знав напевне: тепер Пітера ніщо не врятує!
Щоб не датися живим у руки ворога, він завжди носив при собі ядуче зілля, що його сам зготував, змішавши й переваривши отруту з усіх смертоносних перснів, які будь-коли потрапляли йому до рук. І цілком можливо, що та невідома науці густа жовта рідина мала дужчу смертодійну силу, ніж будь-яка з отрут у світі.
І ось тепер він накрапав п'ять краплин цієї жахливої рідини у Пітерові ліки. Руки його тремтіли — ні, не від сорому, а від радісного збудження. На Пітера в цю мить він не дивився, але зовсім не тому, щоб не піддатись жалю,— просто боявся капнути повз склянку. А тоді зміряв свою жертву довгим зловтішним поглядом і, відвернувшись, на превелику силу, почав протискатися назад крізь дупло. 1 коли, нарешті, виліз нагору, то скидався на лихого демона, що виткнувся на світ із темної печери. Хвацько насунувши капелюха набакир, він щільно загорнувся в плащ і запнув його спереду мало не до очей, немовби хотів приховати обличчя від нічної темряви, хоч сам був чорніший за непроглядну ніч. Потім, щось тихо бурмочучи сам до себе, нечутно зник між деревами.
Тим часом Пітер усе спав. Свічка біля ліжка обпливла й згасла, і тепер у підземній оселі панував морок. Та Пітер не прокидався. Лише годині о десятій за крокодиловим годинником він зненацька розплющив очі й рвучко звівся на ліжку, сам не знаючи, що його збудило. І враз почув, що хтось легенько стукає в двері його дерева.
Постук був тихий і обережний, але серед цілковитої тиші в ньому вчувалося щось лиховісне. Пітер помацав рукою в темряві й схопив свій кинджал. І аж тоді обізвався.
— Хто там?
Він почекав з хвилину, але відповіді не було. Потім у двері знов постукали.
— Хто ти? Озовися! Відповіді не було.
Пітера пройняв радісний дрож — він завжди радів, передчуваючи небезпечну пригоду. За два стрибки він опинивсь біля дверей. На відміну від Задавачиних, вони закривали вхід у дупло до самого верху, і він не міг побачити, хто там стоїть. Так само і той не міг побачити його.
— Поки не озовешся, не відчиню!— гукнув Пітер.
Нарешті з-за дверей долинув голос, мелодійний, мов дзвіночок:
— Пусти мене, Пітере.
То була Дзінь. Пітер миттю відчинив двері. Вона влетіла збуджена, обличчя її розшарілося, а платтячко було заляпане грязюкою.
— Що таке, Дзінько?
— Ой, нізащо не вгадаєш!— вигукнула Дзінь.— Даю тобі три спроби.
— Ану зараз же кажи, що сталося!— гримнув на неї Пітер. І тоді Дзінь одним недоладним реченням, довгим, мов паперова
стрічка, що її витягають з рота фокусники, виклала звістку про те, що Венді та хлопчаків полонили пірати.
Серце Пітера тривожно закалатало в грудях. Венді зв'язана, вона на піратському кораблі! І це Венді, яка так любила, щоб усе було добропристойно!