Аж виявляється, боцман Чмир знайшов тамтам червоношкірих і оце тепер сидів на ньому.
— Е, тамтама вам ніколи більше не буде,— пробурмотів він, але так, звісно, щоб ніхто не почув, бо наказано було додержувати цілковитої тиші.
Та, на його превеликий подив, Гак зробив йому знак ударити в .тамтам.
А коли до тугодумного Чмиря нарешті дійшла вся диявольська підступність цього заміру, він пройнявся ще більшою шанобою до свого капітана.
Чмир двічі протарабанив у тамтам і став радісно прислухатися.
— Тамтам!— почули злодіяки Пітерів вигук.— Індіанці перемогли!
Бідолашні хлопчаки весело закричали "ура!"— на неабияку втіху чорним лиходіям нагорі,— й відразу почали знову прощатися з Пітером. Це здивувало піратів, та вони враз забули про все, цілком поглинуті радісним чеканням: адже їхні вороги от-от мали повилазити з дупел. Вони підморгували один одному й потирали руки. Гак швидко й без жодного слова звелів піратам стати по одному біля кожного дерева, а решті вишикуватись у ряд за два кроки один від одного.
Розділ тринадцятий
"ЧИ ВІРИТЕ ВИ У ФЕЙ?"
Чим швидше ми покінчимо з цією жахливою сценою, тим краще... Так-от, перший виткнувся із свого дерева Чубчик. Не встиг він зіскочити додолу, як опинився в грубих ручиськах Чекко. Той жбурнув його Чмиреві, Чмир — Джентльменові Старкі, Старкі — Білу Джуксові, Біл — Бовдурові; і так бідолаху перекидали від одного до другого, аж поки зрештою кинули до ніг Чорному Піратові. Так само безжально хапали й кидали всіх інших хлопчаків, і вони перелітали в повітрі з рук у руки, мов паки товару від вантажника до вантажника.
Зате з Венді, що вилізла остання, повелись інакше. Сам Гак з насмішкуватою люб'язністю скинув перед нею капелюха, тоді подав їй руку і церемонно повів до того місця, де пірати затикали хлопчакам роти. Він зробив усе це так галантно, був такий моторошно-чемний, що зачудована Венді навіть і не писнула. Та й не диво: вона ж була звичайна собі дівчинка.
Може, й не варто б переказувати плітки, але, як я чув, у першу мить Гак просто-таки зачарував Венді. І коли я згадую тут про це, то лише тому, що ця її помилка призвела до цілком несподіваних наслідків. Якби вона гордо відштовхнула його руку (я був би дуже потішений, коли б міг написати про це), її напевне жбурляли б з рук до рук, як усіх інших, і тоді Гак навряд чи побачив би, як зв'язують хлопчаків. А якби не побачив, то й не розгадав би Задавачиної таємниці, а не знаючи її, не зміг би вчинити свого підлого замаху на Пі-терове життя.
Хлопчаків зв'язували для того, щоб вони не могли полетіти геть, їх згинали вдвоє, коліньми до вух, і Чорний Пірат, що загодя розрізав довгу мотузку на дев'ять однакових шматків, обкручував кожного, наче пакунок. Усе йшло гаразд, аж поки настала черга Задаваки. А з ним вийшло точнісінько так, як ото часом буває з завеликим пакунком, на який іде вся мотузка, а на вузол нічого не залишається. Пірати з досадою штурхали Задаваку ногами, так само як ми штурхаємо непокірний пакунок (хоч насправді слід би штурхати мотузку) , і дивна річ — за нього заступився сам Гак і спинив своїх псів. Уста йому викривила зловтішна посмішка. Поки пірати, спливаючи потом, марно силкувалися обкрутити мотузкою нещасного хлопчину — в нього щоразу щось випиналося то з одного, то з другого боку,— проникливий розум Гака дошукувався за цими зовнішніми проявами глибшої суті, за наслідками — причини, і, судячи з радісного виразу його обличчя, таки осягнув її.
Зрозумівши, що Гак розгадав його таємницю, Задавака поблід мов крейда. А таємниця полягала ось у чому: коли крізь дупло пролазить такий розповнілий хлопчик, то там зможе пролізти й не дуже тілиста доросла людина. Тож тепер бідолашний Задавака почував себе най-нещаснішим з-поміж своїх товаришів, бо на додачу до всього страшенно потерпав за Пітера й гірко шкодував про те, що накоїв. Річ у тім, що в жаркі дні він пив забагато води і зрештою так розбух, що вже не пролазив у своє дерево. І от, замість того щоб схуднути, взяв та й нишком розколупав дупло.
Тепер-то вже Гак був певен: Пітер від нього не втече! Але він ані словом не обізвався про той чорний задум, що виник десь у потаємних закамарках його душі. Лише дав знак, щоб полонених відпровадили на корабель і залишили його самого.
От тільки як їх відпровадити? Щоправда, з гори можна б просто котити, наче барильця,— вони ж бо, як ви знаєте, були зігнуті й обкручені мотузками,— але більша частина дороги йшла через мочари. Та могутній розум Гака розв'язав і цю проблему. Він показав на домок Венді й звелів узяти його як скриню. Дітлахів поскидали в домок, четверо здоровенних піратів завдали його на плечі, а решта стала позаду. Горлаючи свою мерзенну пісню, ватага лиходіїв рушила лісом. Не можу навіть вам сказати, чи плакав хтось із полонених, бо те піратське ревище заглушило геть усе. Та перед тим, як маленький домок зник з очей, з його комина, неначе кидаючи виклик Гакові, хоробро вихопилась хмарка диму.
Гак побачив її, і це пішло тільки на шкоду Пітерові. Той димок згасив останню іскринку жалю, яка ще, можливо, жевріла десь на споді душі знавіснілого з люті пірата.
Залишившись сам один у вечірньому присмерку, Гак передусім підійшов навшпиньки до Задавачиного дерева й пересвідчився, що зможе пролізти крізь нього. А тоді сів і надовго замислився, поклавши свого зловісного чорного капелюха поруч себе на траву, щоб легкий вітерець, що повівав з моря, освіжив йому голову. Хоч які лихі та похмурі були капітанові думки, проте його сині очі ясніли, мов дві квітки барвінку. Він пильно дослухався, чи не долине знизу якийсь звук, але там було так само тихо, як і нагорі. Здавалося, підземна оселя теж лишилася пусткою серед безлюдного лісу. І годі було вгадати, чи той хлопчисько спить собі, чи, може, стоїть напоготові біля Задавачиної лазівки з кинджалом у руці.
Дізнатися про це можна було лише в єдиний спосіб — спустившись туди. Гак нечутно скинув з плечей свій чорний плащ і, до крові закусивши губу, поліз у дупло. Він був безстрашний чоловік, а проте мусив-таки на мить спинитися, щоб утерти краплі холодного поту, що спливали з його чола, мов віск з запаленої свічки. А тоді, затамувавши віддих, почав спускатися вниз, у невідомість.