25
Сліпуче й потужне, як швидко убило б мене світання,
Якби і тепер, і завжди не видобував я світання із себе.
Ми сходимо теж, сліпучі й потужні, як сонце,
Ми знаходимо своє, моя душе, у спокої та свіжості світанку.
Мій голос наслідує те, що моїм очам неприступне,
Порухом свого язика я обіймаю світи й сплетіння світів.
Мова — близнюк мого зору, сама себе змірять вона не може,
Вона спонукає мене постійно і саркастично каже:
"Уолте, в тобі стільки всього, чом же ти не випустиш його у світ?"
Ну ж бо, годі, не муч мене, забагато в тобі від звукотворення;
Чи ти знаєш, мово, як скручені пуп'янки під тобою?
Як вони чекають у темряві, морозом захищені?
Перед моїм пророчим воланням бруд відступає,
Я підкреслюю першопричини, щоб зрівноважити їх нарешті,
Знання моє — мій орган найважливіший, воно узгоджується із сутністю
всіх речей,
Щастя (той, хто чує мене — чоловік чи жінка,— хай негайно іде шукати
цей день).
Не в тобі моя найбільша достойність, я не дозволю тобі
сутність мою у мене забрати,—
Світи обіймай, та мене обійняти не пробуй,
Звичайним поглядом я потісню все найкраще й викохане в тобі.
Не утверджують мене ні письмо, ні мова,
Вся повнота доказів на обличчі в мене,
Я скептика вщент розіб'ю мовчанням уст моїх.
26
Тепер я буду лише слухати,
Щоб увібрати в цю пісню усе, що чую, нехай звуки її збагатять.
Я чую бравурні співи пташок, шерех пшениці ростучої,
балачку пломінців, тріскотіння дров, що варять мені страву,
Я чую улюблений мій звук, звук людського голосу,
Чую звуки, що ринуть разом, поєднані, злиті чи один за одним,
Звуки міста і звуки, що за містом, звуки дня і ночі,
Балакучість юнаків з тими, кому вони до вподоби, гучний регіт
робочого люду за столом,
Лють розірваної дружби, хворого тихий лепет,
Суддя руки до столу притис, бліді губи виголошують смертний вирок,
"Ра-азом!" — кричать вантажники, розвантажуючи кораблі біля пристані,
приспів матросів, що піднімають якір,
Бамкання пожежного дзвону, крик "Горить!", в одній веремії
зливаються гуркіт помп і пожежних візків
із попереджувальними дзвінками та сигнальними вогнями,
Паровий гудок і — важко під'їздить ешелон,
Повільний марш звучить поперед колони, що вишикувалась по двоє
(Це почесна варта якомусь небіжчику, вершки прапорів перев'язані
чорним крепом).
Я чую віолончель (це скарга юнакового серця),
Я чую корпет-а-пістои, його звуки легко влітають у мої вуха
І збуджують солодкий до нестями біль у грудях.
Я чую хор, це велика опера,
Це ж бо справжня музика! вона мене тішить.
Мене виповнює тенор, розлогий і свіжий, мов світобудова,
Округлі губи формують звук — він рине і по вінця мене наповнює.
Я чую добре поставлене сопрано (що ж це вона співає?),
Оркестр закружляв мене по орбіті, більшій, ніж орбіта Урана,
Він добуває з мене такі поривання, що я й гадки про них не мав,
Він — вітрила мої, я торкаю воду ногами, їх лижуть ліниві хвилі,
Мене перестрівають окрики прикрі та злі, мені спирає віддих,
Медвяним наситившись морфієм, здавилося горло в бухтах смерті,—
Ось відпустило нарешті, щоб відчув я загадку із загадок,
Яку називають — Буття.
27
Що воно таке — бути в якійсь подобі?
(Ми йдемо — всі чисто — по колу, і завжди вертаємось туди,
звідки вийшли.)
Якби ніщо не розвивалось, можна було б залишитися молюском
у міцній мушлі.
Але мушлі міцної у мене нема,
Чи йду я, чи зупиняюсь,— по всьому тілу миттєві провідники,—
Вони вловлюють кожний предмет і неушкодженим
пропускають його крізь мене.
Я просто ворушу його, стискаю, пальцями мацаю і радію,
І тому найбільше для мене щастя — тілом своїм торкнутись іншого тіла.
28
Отже, це і є доторк? той, що творить з мене нове єство?
Вогонь і ефір вдираються в мої жили,
Зрадливий натяк з мене зринає і спішить їм назустріч,
Тіло й кров викрешують блискавку і спопеляють те,
що хоч трохи від мене відмінне,
Звідусіль збудники хоті сковують мої кінцівки,
Серце стискають моє, що притримало кров;
Розпусні, вони нападають на мене,
Ніби навмисне відбираючи найліпше,
Бони розстібають вбрання моє і тримають за голий стан,
Ошукують мою тривогу спокоєм сонця і пасовищ,
Нескромно відтручують геть усі інші чуття,
Підкупом домагаються згоди пастись на околицях мого єства,
Ні співчуття, ні жалю, що я без сил, що мене бере злість,
Вони й решту стада приводять собі на зловтіху,
А тоді сунуть гуртом на такий собі мис, щоб терзати мене.
Втікають з постів вартові, що пильнували кожну частку мого єства,
Вони кинули мене напризволяще кривавому мародеру,
Вони всі йдуть на той мис — за свідків і спільників проти мене.
Мене видали зрадники,
Я мовлю шалено, нестямно, бо це ж я — і ніхто інший —
найбільший зрадник,
Я перший пішов на той мис, власні руки мене понесли.
Доторку! Ти, мерзотнику! що ти робиш? мені спирає віддих,
Відкрий заставки, тебе забагато для мене.
29
Сліпий, любовний, змагаючий доторк, сповитий, гострозубий доторк!
Невже ти болиш так тому, що мене залишаєш?
Відхід і знову прихід, вічна виплата вічного боргу,
Щедра злива, та щедріша винагорода потім.
Пагінці вбирають вологу, рясно й нестримно ростуть на узбіччі,
Краєвиди сповнені чоловічої сили, могутні та золотаві.
30
Всі істини причаїлися в усіх речах,
Вони ані пришвидшують, ані стримують своє народження,
їм не потрібні акушерські щипці,
Малозначуще так само велике для мене, як і все інше
(Що є менше чи більше за доторк?).
Логіка і проповіді не здатні переконати,
Вільгість нічна глибше проникає мені в душу
(Переконує тільки те, що є самим собою для кожного чоловіка чи жінки,
Переконує те, чого ніхто не заперечить).
Ще мить — і краплина мене самого скеровує мою думку,
Я вірю, що ці вологі згустки стануть коханцями і світилами,
І нічого зайвого немає в тілі чоловіка чи жінки,
І вершинним виквітом є їхнє почуття взаємне,
І тому галузитись їм безмежно з того уроку,
доки стане це чуття всеосяжним,
І доки геть усі стануть втішні для нас, а ми — для них.