48
Я сказав, що душа не більша за тіло,
І сказав, що тіло не більше за душу,
І ніщо, навіть бог, не вище, ніж кожен із нас для себе,
І хто хоч хвилину йде без любові, той іде на похорон власний,
у свій же саван сповитий,
І що я чи ти без гроша в кишені можемо купити найкраще, що є на землі,
І побачити оком чи показати біб у стручку,— це перевищує
всю мудрість віків,
І немає такого діла, такої роботи, де юнак не міг би стати героєм,
І нема порошинки такої, яка не могла б стати центром всесвіту,
що обертається,
І кожному чоловікові, кожній жінці кажу: хай залишиться ваша душа
незворушна перед мільйонами всесвітів.
І кажу я до людськості: не допитуйтеся про бога,
Адже навіть я, хоч цікавлюся всім, не цікавлюся богом
(Не висловити словами, як мало бентежать мене думки
про бога й про смерть).
В кожній речі я чую та бачу бога, але нітрохи його не розумію,
І не розумію, хто може бути за мене чудеснішим.
Нащо мені мріяти про те, щоб побачити бога ясніше, ніж цей день?
Я щодня, щогодини, щомиті бачу скрізь бога,
На обличчях чоловіків і жінок бачу бога, і на своєму обличчі
у дзеркалі бачу,
Я знаходжу листи від бога просто на вулиці,
і кожний лист підписаний іменем божим,
Та я залишаю їх там, де лежать, бо знаю: куди б не пішов я,
Такі самі листи акуратно приходитимуть до мене навік-віків.
49
А щодо тебе, смерте, щодо вас, прикрі обійми тління,
то марно прагнете мене збентежити.
Без страху береться акушер до своєї роботи,
Я бачу, як вправна рука натискає, приймає, підтримує,
Я схилився біля порога вишуканих, піддатливих дверей,
Я помічаю вихід, помічаю заспокоєння болю.
А з тебе, трупе, мабуть, непогане добриво, але це не ображає мене,
Я чую, як, зростаючи, духмяніють білі троянди,
Я тягнуся до листяних губ, я тягнусь до гладеньких грудей динь.
А щодо тебе, життя,— я гадаю, що ти — рештки численних смертей
(Безперечно, я сам помирав уже десять тисяч разів).
Я чую, як ви шепочете ген там, о зорі небесні,
О сонця, о траво могил, о вічні переходи від одного до другого,
від нижчого до вищого,
Якщо ви нічого не кажете, хіба я можу щось сказати?
Про каламутний ставок в осінньому лісі,
Про місяць, що спускається по крутосхилах шелесткого смеркання;
Вигравайте, іскри дня й сутінків, вигравайте на чорних стеблах,
що гниють у гною,
Вигравайте під стогнуче белькотання сухого суччя.
Я з місяця підношусь, я підношуся з ночі,
Я бачу, що це мертвотно-бліде мигтіння — це відбитки полудневого
сіяння сонця,—
І виходжу до тривкого й суттєвого від паростка великого чи малого.
50
Воно є в мені — я не знаю, що саме,— але знаю, що є.
Зболіле й спітніле, тіло моє стає спокійне й свіже,
Я сплю... я сплю довго.
Я не знаю, що це,— воно без назви — це немовлене слово,
Його немає в жодному словнику, в жодному вислові, символі.
Те, на чому воно гойдається, більше за землю, на якій гойдаюсь я,
Для нього світобудова — друг, обійми якого мене пробуджують.
Напевне, я міг би сказати більше. Обриси! Я благаю за моїх
братів і сестер.
Чи бачите ви, о братове й сестри?
Це не хаос, не смерть — це форма, єдність, це план... це вічне життя...
це Щастя.
51
В'янення колишнє і нинішнє — я наповнив, я вичерпав те й те,
І далі виповнюю новий сувій майбутнього.
Гей, слухачу! Що ти хочеш звірити мені?
Дивись мені в очі, поки я вдихаю скрадливе наближення вечора
(Щиро кажи, більш ніхто тебе тут не чує, але за хвилину
мене тут не буде).
Чи я собі суперечу?
То й дарма — значить, я суперечу собі
(Я великий, я вміщую безліч людей).
Я дослухаюсь до тих, хто поруч, я на порозі чекаю.
Хто завершив свою денну роботу? хто довечеряє швидше?
Хто бажає пройтися зі мною?
Ну то як — говоритимеш, поки я не пішов? Чи волієш дочекатися,
коли буде запізно?
52
Пролітаючи, яструб плямистий докоряє мені за лінощі та балакучість.
Я теж аніскілечки не приборканий, і мене тлумачити неможливо,
Я варварським криком кричу над дахами світу.
Останній подих дня затримався ради мене,
Він жбурляє подобу мою слідом за іншими — справжню, мов будь-яка тінь,
що падає на дику пущу,
Він умовляє мене стати парою і смерканням.
Повітрям я відлітаю, я махаю своїм білим волоссям сонцю, яке тікає,
Плоть вихорить із мене, і я жену її, мереживо рване.
Я заповідаю себе землі, щоб прорости травою, яку люблю,
Як я вам буду знову потрібний, шукайте мене під підошвами
своїх черевиків.
Навряд чи втямите ви, хто я і що я хочу сказати,
Та принаймні я стану вам добрим здоров'ям,
Я очищу й зміцню вашу кров.
Не знайшовши мене одразу, не втрачайте надії,
Не заставши в однім місці, шукайте мене деінде,
Десь-то я зупинився й чекаю на вас.