164
Знов подививсь Роланд на мертвих перів,
На Олів'єра, друга дорогого,
И від жалю в серці знов заплакав гірко.
Обличчя в нього зовсім побіліло.
Біль став такий великий, що не встояв
І впав на землю зовсім непритомний.
Турпін сказав: "Як гірко граф сумує!"
165
Турпін побачив, що Роланд зомлілий,
І огорнув його сум превеликий.
Рукою Оліфант важкий намацав.
У Ронсевалі річка є бурхлива,
Пішов туди по воду для Роланда.
Іде, хитаючись, ледь тягне ноги,
Та сил немає вже, охляв він зовсім,
Багато крові втратив од поранень.
Та не спромігся подолать й арпана,
Як серце враз зайшлось, упав він навзнак,
І передсмертні муки почалися.
166
Коли Роланд нарешті опритомнів,
Підвівсь, хоча ще біль не вгамувався,
Він кинув бистрий погляд навкруг себе.
Побачив — недалеко від баронів,
На мураві лежить прелат шляхетний,
Архієпископ, Господа посланник.
Ще кається в гріхах, підводить очі,
До неба простяга покірно руки
І просить, щоб Господь дав місце в Раї.
Так вмер Турпін, васал і радник Карла.
Своїми подвигами й молитвами
Здобув він славу ворога невірних...
Хай Бог пошле йому благословення!
Аой!
167
Побачив на землі Роланд Турпіна:
Вивалюються нутрощі із тіла,
І на чоло височується мозок...
Прекрасні білі та могутні руки
Схрестив тоді Роланд йому на грудях,
Оплакав вголос смерть, як роблять рідні:
"Прелате! Благородний лицар франкський!
Благаю Небо вас прийнять до себе,
Бо краще Богу не служив ніхто з нас.
З часів Апостолів світ ще не бачив
Такого оборонця християнства,
Натхненного, пекучого пророка!
Хай Бог душі його пошле блаженство
И відкриє перед нею брами Раю!"
СМЕРТЬ РОЛАНДА
168
Та й сам Роланд відчув: кончина близько,
Бо з вух у нього витікає мозок.
Він молить Господа за душі перів,
А Гавриїла-ангела — за себе.
І Оліфант, і Дюрандаль взяв звично,
Бо саме так вмирає лицар справжній, —
Зайшов углиб землі іспанських маврів
На відстань льоту стріл із арбалета.
Росли два дерева на пагорбі, а поруч
Чотири глиби височіли мармурові.
Роланд там впав на мураву зелену
І знепритомнів. Смерть була вже поруч.
169
Між гір крутих, серед дерев високих
Блищать чотири глиби мармурові.
Зомлілий граф лежить в траві шовковій.
За ним давно вже сарацин пильнує,
Посеред тіл валявсь, прикинувсь мертвим,
Замазав кров'ю тіло та обличчя;
Аж ось підвівсь на ноги, підбігає.
Він був красивий, мужній і кремезний,
Та повен люті і жаги до вбивства.
Схопив меча, Роланда пхнув ногою
І закричав: "Здолав небожа Карла!
А Дюрандаль візьму в краї арабські!"
Коли він так волав, граф опритомнів.
170
Роланд відчув — меча хтось забирає.
Отямився, розплющив очі й каже:
"Здається, злодію, ти не із наших!"
В руці тримав, як завжди, Оліфант.
В шолом ударив, вкритий злотом щирим,
Розбив його, а з ним розтяв і череп,
І очі геть полізли в мавра з лоба.
Той мертвий впав як стій до ніг Роланда.
А граф сказав: "Падлюко, ти зухвало
Присікатись до мене намірявся.
Будь-хто, почувши це, сказав би — дурень!
Жаль, ріг мій посередині аж тріснув,
Повипадали золото й каміння".
171
Відчув Роланд — пітьма вкриває очі.
Підвівсь на ноги і стоїть насилу,
Сірішає знекровлене обличчя.
А перед ним лиш темно-сіра скеля.
Він десять раз мечем ударив гнівно,
Та сталь дзвенить, щербин немає навіть.
Сказав: "Допоможи, Свята Маріє!
О мій чудовий Дюрандале! Горе!
Ми маємо розстатись! Не загострю
Тебе я більше! Скільки битв позаду!
А скільки володінь завоювали,
І Карл — сивобородий їх володар.
Ти не служив ніколи боягузу —
Належав ти шляхетному барону,
Таких у вільній Франції не буде!"
172
І знов Роланд масив б'є мармуровий.
Сталь не розбити, не зігнуть — дзвенить лиш.
Побачив граф: не може меч зламати,
Оплакувати став його майбутнє:
"О Дюрандале! Ти ясний, блискучий!
Як ти палаєш барвами під сонцем!
Коли був Карл в долині Моріанській,
То ангела Господь послав до нього
З наказом меч віддати капітану.
З усіх мене обрав король шляхетний.
З тобою Мен і Пуату здобувши,
Я підкорив Анжуйський лен з Бретанню,
Узяв також Прованс і Аквітанію,
Нормандію, країну волелюбну,
А потім вже Романью і Ломбардію;
Скорив також баварців і всіх фландрів,
Здалися нам болгари і поляки,
Константинополь сам скорився Карлу,
Який тоді вже правив краєм саксів.
Валлійців підкорили й всю Ірландію,
І Англію, а потім і Шотландію...
Та скільки ще земель й держав взяли ми,
Що ними править Карл сивобородий!
Тому за тебе вболіваю дуже,
Нізащо не віддам невірним, друже.
О Господи, не дай безчестя франкам!"
173
Роланд все б'є ту брилу темно-сіру.
Вже вдарив безліч раз, та все даремно.
Сталь лиш дзвенить — ані щербин, ні тріщин,
Клинок зі свистом вгору підлітає.
Переконався граф: йому несила,
І знов оплакує меча він долю:
"О Дюрандале! Ти краса й святиня!
Ховаєш в золотій ти рукояті
Нетлінні мощі: зуб Петра й священну
Василія святого кров, волосся
Дениса пресвятого і уривок
З одежі Пріснодіви! Неможливо,
Щоб нехристі тобою володіли,
Аиш християнам ти служити маєш!
Тобою підкорив великі землі,
Якими править Карл сивобородий —
Могутнім став із ними він й багатим.
О Небо, меч не дай в безчесні руки!"
174
Роланд відчув, що смерть вже зовсім близько,
Вона іде від голови до серця.
У тінь сосни високої лягає
Він долілиць, в траву зелену й ніжну,
Підклав під себе меч і Оліфант свій,
Звернув обличчя до землі невірних.
Аби відразу стало зрозуміло
І Карлові, і лицарям-баронам,
Що він, Роланд, помер як переможець.
Відпущення гріхів у Бога просить
И до Неба рукавицю простягає.
Аой!