"О мій сину,— дід озвався,—
Як приємно бачить гостя.
Сядь, нежданий, та погрійся,
До вогню посунься ближче:
Будем разом світу ждати.
Ти мені свої розкажеш
Дивні зустрічі-пригоди,
Я — свої: в житті зробив я
Не одне велике діло".
Тут він вийняв Люльку Згоди,
Дуже дивну, недоладну,
Із червоного каміння,
З цибухом із очерету.
Наложив кори він в люльку,
Запалив її поволі
І подав чужинцю-гостю,
І таку повів розмову:
"Варт мені своїм диханням
Тільки раз один подути,
Як річки свій біг зупинять,
Як вода закам'яніє".
Гість всміхнувся і говорить:
"Варт мені своїм диханням
Тільки раз один подути —
Зацвітуть квітки в долинах
І річки заплещуть знову".
"Варт мені від гніву злегка
Затрусити головою,—
Дід, насуплюючись, каже,—
Як весь край сніги укриють,
Опаде весь лист пожовклий,
Все пов'яне і загине.
З багон, з тундр, з річок замерзлих
Понесеться чапля й гуска
У далекий край Південний.
Варт мені з вігваму вийти,—
Все почне тікати з жаху,
Поховається в печери
І земля, як кремінь, стане".
"Ледве кучері струсну я,—
Одказав юнак, всміхнувшись,—
Як весняна тепла злива
Скропить поле і долину,
Відживить квітки і трави,
На озера і на багна
Упаде і гуска, й чапля,
З Півдня ластівка прилине,
І пташки заллються співом!
Варт мені з вігваму вийти,—
Луг гойдається квітками,
Ліс дзвенить, шумить піснями
І від листу потемнішав".
Ось і ніч пройшла в розмові.
Із країн далеких Сходу,
Із палат високих, срібних,
Як вояк в яскравих барвах,
Вийшло сонце і сказало:
"Подивіться: ось я — Гізіс,
Я — великий Гізіс, сонце!"
Онімів, злякався сивий,
Від землі теплом дмухнуло,
Над вігвамом заспівали
І Овейса, і Опечі,
Задзвенів струмок в долині,
Ніжний дух квіток весняних
Із долин в вігвам повіяв,
І при сонячному блиску
Роздививсь Сегвон ясніше
Діда труп холодний, мертвий —
То був Пібоан могутній.
По щоках його збігали,
Як потоки в час весняний,
Сльози теплими струмками,
Сам же він все меншав, меншав,
В сяйві радісного сонця
Танув парою на сонці,
Тихо всмоктувався в землю.
А Сегвон серед вігваму,
Де вночі ще мокрий хворост,
Ледве тліючи, димівся,
Весняну угледів квітку,
Міскодіт — красу природи.
Так на Північ після снігу,
Після лютого морозу
Знов прийшла весна, а з нею
Зацвіли квітки і трави,
І пташки вернулись з Півдня.
А на Північ, поруч з вітром,
В небі зграями летіли
Білі лебеді, як стріли,
Як великі стріли в пір'ях,
І скликалися, як люде.
Ланцюгом неслися гуси,
Ланцюгом, що гнувсь стрілою
Із оленячої жили,
Що порвалася на луці.
Поодинці і по парі,
З диким свистом крил веселих,
В синій млі норці летіли,
Мушкодази і Шух-шух-га...
В нетрях лісу і в долинах
Щебетав Овейса синій,
Над вігвамами Опечі
Заспівав червоногрудий,
Під густим наметом сосон
Воркотів Омімі—голуб;
І засмучений, прибитий,
Онімілий Гаявата
їх почув веселий поклик.
Він почув і тихо вийшов
Із похмурого вігваму
На поріг. І вгледів сонце,
Всю красу землі і неба.
Із далекого походу
В царство засвіту ясного,
В царство Вебіно, до Сходу
Повернувся сивий Ягу,
І приніс велику силу
Він новин, чудних та дивних.
Все село зійшлось почути,
Як пригодами своїми
Буде хвастатись мій Ягу...
І зарані вже сміялись:
"Де вже там хто-небудь інший
На таке натрапить диво!"
Він сказав, що бачив море,
Більше, ніж Велике Море,
Вдвоє більше Гітчі-Гюмі,
А вода така солона,
Що ніхто не може пити.
Тут усе село всміхнулось,
Вояки жінкам всміхнулись,
Переглянулися мовчки
І сказали: "Забрехався!
Ко! — сказали.— Забрехався!"
"По тому,— сказав він,— морю
Йшла кудись пірога дивна,
Плив кудись крилатий човен:
Та великий — більше гаю,
Та високий — вище сосон!"
Тут усе село всміхнулось,
Переглянулося мовчки
І, киваючи, сказало:
"Ко! Чомусь не йметься віри!"
"З джерела його,— сказав він,—
Враз ударив грім в честь Ягу,
Стріли-блискавки блиснули!"
Вояки з жінками разом
Безсоромно засміялись:
"Ко! — сказали.— Ось так казка!"
"І плили на човні люде,—
Так сказав він,— на пірозі
Я сто лицарів угледів,
І були, неначе в крейді,
Вояків обличчя білі,
Підборіддя ж їх, на диво,
Покривалося волоссям".
Тут уже над бідним Ягу
Стали голосно знущатись,
Закричали, зашуміли,
Як на дереві ворони,
Як круки, зареготали:
"Ко! — кричали.— Ко! — сміялись.
Хто ж тобі повірить, Ягу?"
Гаявата не сміявся.
Він на жарти і насмішки
їм одказує суворо:
"Ягу нам говоре правду:
Бачив я видіння дивне,
Бачив я крилатий човен,
Бачив я колись чужинців
Блідолицих, бородатих,
Із країн далеких Сходу,
Царства Засвіту ясного.
Гітчі-Маніто могучий,
Дух Великий Сотворитель
З ними шле свої накази,
Посилає нам веління.
Де живуть вони, там в'ються
Ті, що мед збирають — Амо,
Мухи з жалами рояться;
Де ідуть вони — усюди
Виростає вслід за ними
Міскодіт — краса природи.
І коли ми їх угледим,
Ми повинні, як братів, їх
Стріти ласкою, привітом.
Гітчі-Маніто могучий
Се звелів мені в видінні.
Він відкрив мені в видінні
І Майбутнє — його тайни,
Тайни днів від нас далеких.
Бачив я велике військо
Невідомих нам народів...
Заселивши всі країни,
Йшли вони кудись на Захід.
Хоч були їх різні мови,
Та одно в них серце билось
І кипіла неупинно
їх палка, весела праця.
Полісах гули сокири.
По лугах міста димились,
По річках і по озерах
На окрилених пірогах
Грім гримів, блищали стріли.