Ледве-ледве із вігваму,
Густо вкритого снігами,
Міг пройти у ліс мисливець!
В рукавицях, в мокасинах
Дарма він бродив по лісі,
Дарма здобичі шукав він!
Ні пташок ніде, ні звіра,
Ні оленячого сліду,
Ні маленького Вабассо.
Був страшний, як привид білий,
Ліс блискучий і пустельний,
І від голоду, морозу
Зомлівав мисливець в лісі
І в снігах, зомлівши, гинув.
О всесильний Бюкадевін!
О могучий Акозівін!
О безмовний, грізний Погок!
О страшні, жорстокі муки
І сирітське голосіння!
Всю прибиту горем землю
Заморив проклятий голод,
Небеса й само повітря
Лютим голодом нудились,
І горіли в небі зорі,
Як вовків голодних очі.
Знов в вігвамі Гаявати
Оселилося два гості,
Також мовчки і похмуро,
Як і гості попередні.
Без усмішки і привіту
Увійшли в вігвам спокійно,
Сіли побіч Міннегаги
І запалими очима
Уп'ялися хижо в неї.
І один сказав їй: "Бачиш —
Бюкадевін я! Я — голод".
А другий сказав їй: "Бачиш —
Я гнітючка — Акозівін!"
1 Лихоманка.
І від слів страшних, від зорів
Бідне серце Міннегаги
Затремтіло, стислось жахом.
Не сказавши, впала в ліжко
І забилась Міннегага.
І на ліжку вона довго
І холола, і горіла
Від страшенних слів і зорів.
Як шалений, в ліс понісся
В мокасинах Гаявата,
Зціпив зуби, затаїв він
В серці біль страшної туги
І летів... і краплі поту
На чолі його змерзались.
В хутрянім своїм убранні,
В рукавицях, Мінджикевон,
З сагайдаком за плечима
І з тугим готовим луком
Він летів все далі й далі
Полісах порожніх, мертвих.
"Гітчі-Маніто! — він крикнув,
Журно глянувши угору.—
Всемогутній, милосердний!
Дай нам їжі, бо загинем...
їжі дай для Міннегаги —
Умирає Міннегага!"
Гучно в нетрях мовчазливих,
В непроглядних нетрях лісу
Пролунало голосіння,
Та ніхто не відгукнувся,
Тільки десь луна озвалась
І журливо покотилась:
"Міннегага! Міннегага!"
І до вечора самотньо
Він блукав в лісах порожніх,
В темних пущах, де недавно
З Міннегагою ішов він,
Поруч з жінкою-красою
З сторони Дакотів диких.
Як їм весело ішлося!
Всі квітки цвіли, пахтіли,
Всі пташки пісні співали,
Всі струмки блищали сонцем,
І сказала Міннегага
Палко, цілою душею:
"Я піду з тобою, любий!"
А в вігвамі, у Нокоміс,
Біля зайдів мовчазливих,
Що офіру чатували,
Вже в останньому конанні
Умирала Міннегага.
"Чуєш,— враз вона сказала,—
Чуєш шум і гук далекий
Водоспадів Міннегаги?
Він зове мене, Нокоміс!"
"Ні, о ні, моя дитино,—
Одказала їй Нокоміс,—
Се шумить у лісі вітер".
"Глянь,— сказала Міннегага,
Ось мій батечко! Самотньо
Він стоїть, мені киває
Із питомого вігваму".
"Ні, о ні, моя дитино,—
Одказала їй Нокоміс,—
Се кружляє дим блакитний!"
"Ні,— сказала Міннегага,—
Се блищать в пітьмі глибокій
Очі Погока страшного,
І рукою крижаною
Він се давить мою руку!
Гаявато, Гаявато!"
І нещасний Гаявата
Із-за гір і нетрів лісу
Уловив сей голос туги,
Крик і стогін Міннегаги,
Що з пітьми до себе кликав:
"Гаявато, Гаявато!"
По долинах, по заметах,
Під гілками білих сосон,
Що згиналися від снігу,
Він летів з кривавим серцем,
І почув він голосіння,
Голосіння-плач Нокоміс:
"Вагономін, Вагономін!
Краще б я сама умерла,
Краще б я лягла в могилу,
Вагономін, Вагономін!"
Ось він вбіг в свою оселю
І угледів, як Нокоміс
Заливалася сльозами...
Вгледів він і Міннегагу
Нерухомою на ліжку,
І розпачливо він крикнув,
Так розпачливо, що зорі
В темнім небі затремтіли,
А дерева застогнали,
Затряслися до коріння.
Потім тихо Гаявата
Сів на ліжко Міннегаги,
Сів до ніг її холодних,
До тих ніг, що вже ніколи
По землі за ним не підуть
І не вибіжать назустріч
Вже ніколи із вігваму.
Він лице закрив руками,
Сім ночей і днів на ліжку
Він просидів нерухомий
І сім діб не чув, не бачив —
День чи темрява надворі.
Попрощались врешті з нею
І могилу в темнім лісі
Журно стали їй копати
Під цикутою сумною.
Обгорнули Міннегагу
Білим хутром горностая,
Наче хутром горностая,
Загорнули білим снігом
І поволі розійшлися.
А увечері над нею
Запалав огонь блискучий,
Щоб душі чотири ночі
Він осяював дорогу,
Шлях до Селища Блаженних.
Із вігваму Гаявата
Бачив, як горів він ясно,
Як освітлював спіднизу
Чорні віти у цикути.
І не раз знімався з ліжка
В довгі ночі Гаявата,
І стояв, дививсь з порога,
Чи у лісі не погасло,
Не лишився Дух без світла.
"О, прости, прости,— сказав він,
О, прости, кохана, рідна!
Все моє з тобою серце
Поховав я, Міннегаго!
Вся душа моя сумує
За тобою, Міннегаго!
О, не йди, не повертайся
Для страждань до нас, для праці
В світ, де голод і гнітючка
Мучать душу, мучать тіло!
Швидко шлях свій перейду я,
Швидко буду я з тобою
В царстві світлого Поніма,
Де життю немає краю!"
XXI
СЛІД БІЛОГО
Понад річкою, в долині,
Над заметеною снігом,
Дід сидів в своїм вігвамі,
Дід старий, сумний, самотній.
Сніговим наметом впало
На його плече волосся.
Плащ з оленячої шкури
В його був старий, подертий,
А вогонь серед вігваму
Ледве жеврів, ледве блимав.
І осліплений снігами,
І оглушений гудінням,
Свистом бурі, шумом лісу,
Дід від холоду трусився.
Вугіль попелом вже взявся,
Вже вмирав огонь поволі,
Як нечутно показався
Молодий юнак в вігвамі.
На щоках його рум'янець
Розливавсь огнем рожевим,
Тихо, мирно очі сяли,
Як в весняні ночі зорі,
А чоло його квітчала
З духовитих трав гірлянда.
Усміхнувсь він, і усмішка
Все осяяла, як сонце.
Він ступив в вігвам з квітками,
Від квіток його навколо
Дивні пахощі лилися.