Заціпенілі думки ніяк не збиралися в жменю, і серце змагалося, щоб якнайшвидше одкалатати свою життєву норму.
Міліціонери приволочили діда, що давав хропака у сквері, якийсь чолов’яга показував свою пробиту сусідою голову, плакала жінка, від якої втекла донька, а я бубонів "Господи!", тоді знову "Господи!", тоді: "помилуй мене!". Цю молитву я теж колись виписав з книжки, виданої не в Парижі, правда, а в Санкт-Петербурзі.
Що може бути за Мандельштама? Нічого. Тут головне, щоб експерт, на якого вони чекають, не поліз у зошит і не побачив Бога. Тоді мене нічого не врятує. Добре, якщо тільки з інституту виженуть. Я поклав собі бути стриманим, чемним, не запопадливим. Мандельштама знайшов. Що воно таке – не знаю. Бердяєва переписав, бо дурний був і казна-чим цікавився. Книжку цю мені показав єврей, який тоді ж подався до Ізраїлю. Конспект я нікому не показував і сам у нього відтоді не зазирав.
Господи Ісусе Христе, помилуй мене!
Кошлатий дід, що спав на траві, проситься покурити й тікає. Його ловлять, затягують, б’ють, він мовчить, Господи Ісусе Христе! Його виводять, він підморгує всім і робить самокрутку. Йому кажуть, що ж ти, собачий статевий орган, тобі що, жіночий статевий орган, повія ти стара, мало дали? Помилуй мене!
Дід – зовсім м’який, його очі повиті туманом, по холоші тече рідина, помилуй мене, Господи Ісусе Христе! Його б’ють у приймальні. Черговий лейтенант складає на нього протокол.
– Хвамілія! – питає він.
– Людина! – відповідає дід з погордою.
– Яка ж ти людина? – дивується лейтенант. – Обригався! Обісцявся!
Діда пхають у холодну.
Мене викликають на другий поверх. Сержант супроводжує. Перш ніж зайти, я встигаю тричі перехреститися.
Старший лейтенант у присутності гладкого чоловіка в костюмі розпитує мене, звідки я дістав надруковані на розмножувальній апаратурі аркуші. Я повторюю байку про палітурну майстерню та смітник.
Гладкий чоловік мовчить. В його записнику – моє ім’я та всі паспортні дані.
– Підпишіть, будь ласка, – каже старший лейтенант і подає мені протокол. Там написано, що я добираюся попутними до Криму з метою зустрітися з художником таким-то (Господи Ісусе Христе, помилуй мене!), аби він навчив мене малювати.
Я підписую.
– Проведіть його далі, – каже старший лейтенант сержантові, – і рюкзак можете забрати.
Невже у зошит не дивилися? Або не дібрали, що там записано? Хто цей гладун? Може, він просто так? А той, котрому дзвонили, ще не приїхав?
Дякую тобі, Господи, шепочу по дорозі. Як би тепер хоч клаптик із зошита, хоч заголовок книжки видерти? Як не пізнають Бердяєва, то за самого Мандельштама нічого не буде. Знайшов і підтерся, з ким не буває. Господи Ісусе Христе, помилуй мене!
Здоровані-сержанти заводять хирлявенького п’яничку з білими, неоднаковими за розміром очима. П’яничка лізе побалакати з міліцією за життя, але черговий лейтенант уриває його. Невідомо, чим цей алкаш завинив, але пройти повз такого і не турнути – гріх, неподобство.
– Хто ти такий? – питають його.
– Нечупарелоленіки.
– Ти мені, шльондра, на статевий орган, тільки не займайся статевим актом, а кажи, хто ти є такий, собачої матері син повії, ходиш і паспорта при собі не маєш!
Як би так, думав я, непомітно розв’язати рюкзака, щоб дістати пакунок з причандаллям, витягти зошита, вирвати сторінку та з’їсти її.
– Хто ти такий, питаю!
П’яничка підводиться й рапортує.
– Нечупареллоленіки!
– Що це за Нечупарело, займайся воно статевим актом в анальний отвір!
– Не-чи-по-рен-ко Ле-о-нід Ми-ки-то-вич, – каже той по складах, клацає підборами, намагається випростатися, але падає.
– Де ж це ти, Нечупарело ти статевого акту, так нажерся?
Треба, думаю, витягти Рільке, почитати його хвилин десять, удати, ніби записую щось у зошит і видерти аркуш із назвою книжки та видавництва.
– У Заглоби їхав до матері.
– Як хвамілія?
– Коршаклюбори.
– Що за Любори, до жіночого статевого органа дверцята, повія.
– Коршак Любов Борисівна.
Краще нічого не писати. Черговий лейтенант підозріло зорить. Не звик, щоби тут писали. Забере зошита – пропаду.
– Чому ж у неї хваміліє інше?
– Чому ж у неї хваміліє інше?
Нечупарело береться на диво барвисто і кучеряво розповідати про війну, як хтось не дочекався, а той прийшов без руки, обіцяв убити, а він був іще пацаном, хтось узяв сокиру й каже – не пущу, це ж рибйонок!
Нечупарело заплакав.
– А ти, – підскочив він до лейтенанта, – матір паплюжити не смій!
– Ах ти ж людина, що ходить до вітру у штані, – закричали на нього міліціонери, – напився й займається статевим актом, шльондра. А ну, роздягайся, вивертай кишені, й пасок, кал ти моржового статевого органу, знімай теж!
Може, й так минеться, і конспект псувати не треба?
Експерт не приїде, і зошита не перевірятимуть?
– Миколо, сідай, пиши список, що там у нього в кишенях. А ти вивертай, я мав статеві стосунки з твоєю матір’ю.
Я починаю розв’язувати шворку рюкзака. Лейтенант прикипає до мене очима, книжка й зошит на самому споді, мене затягають міліцейські нуртощі, Господи, помилуй мене. Беру яблуко, воно зверху, всі одоробла повертаються у мій бік. Я удаю, ніби яблуко кисле, показую обличчям, руками, раменами, кедами, шкарпетками, що воно кисле, кислятина, фу! гидота, пхаю його, помилуй мене, Господи, у рюкзак, напинаю мотузку, всміхаюся, ну й дотепник цей ваш Нечупарело!
– Вивертай геть усе. Що, повія, дивишся?
– Пожалуста! – Нечупарело не проти.
Старший лейтенант записує.
– Так, гроші... Скільки там, Вовка, грошей, порахуй.
– Дрібняки... Рупь дванадцять... так... тридцять... а це що таке?
– Це полтиник, чисте срібло, двадцять шостий рік.
– Де це ти його поцупив, кал ти їжачковий?
– Це – моє.
– Де взяв, тебе питають.
– А був у мене.
– Що значить "був"? Що, сам зробив його? – Міліціонер Вовка соває полтиник у рот, перевіряє. – Три десять, чотири.., чотири дев’яносто... А це що? – Сержант крутить іноземну монетку.
– В кого це ти жіночо-статево органув її?
– Подарували.
Міліціонери поставали кружка, щоб роздивитися монету.
– Якої воно країни? – питають вони в Нечупарела.
– А чоловічий статевий орган її знає... Польща.
– Ні, не Польща, – каже лейтенант.