— Рости велика, зозулько маленька!
— Рости велика,— повторили бадіки-свідки і забували за полуденок.
— Аби-сте тривали, вуєчки срібні!
Так, наче б дивився Мокан, як його темні гадки сідали воронам на крила і утікали від нього та й пропадали десь межи мурами та коминами, а на їх місці мерехтіли усміхнені писаночки із кошелика доньки Паладюкової і на кримінальному мурі зоряними пальчиками виписували Паладюкову Україну...
— Адіт, таке воно мале та невидне, а стариню завсти-дала!
— Аби тебе, писарочько, ручьки не зболіли!..