— Сподіваюся, трактат про астрологію зберігся? — спитав Берлах, коли Гунгертобель закінчив свою розповідь.
— Я можу тобі його завтра принести,— відповів лікар.
— Оце так історія,— задумано мовив комісар.
— Знаєш,— сказав Гунгертобель,.— у своєму житті я бачив, мабуть, забагато снів.
~ Сни не брешуть,— відповів Берлах.
— Та ні, сни брешуть,— затявся Гунгертобель.— Але вибач мені, я мушу йти робити операцію,— і з цими словами він підвівся.
Берлах простяг йому руку.
— Сподіваюся, це не конікотомія, чи як ще ти там називаєш.
Гунгертобель засміявся.
— Пахова грижа, Гансе, вона мені цікавіша, хоча, щиро кажучи, й важча. А тобі потрібен спокій. Обов'язково. Найкраще для тебе — це поспати годин із дванадцять.
ГУЛЛІВЕР
Однак уже десь опівночі старий прокинувся, почувши тихий шерех за вікном, і в палату полинула нічна прохолода.
Комісар не зразу увімкнув світло, а спочатку подумав про те, що там могло статися. Нарешті він здогадався, що це повільно піднято вгору жалюзі. Темрява навколо проясніла, у тьмяному світлі надимались од вітру штори, а потім він почув, як хтось обережно посунув жалюзі додолу. Знову сповила його непроглядна опівнічна пітьма, та він відчув, як од вікна хтось крадькома пробирається до нього.
— Нарешті,— сказав Берлах.— Це ти, Гуллівере? — і він увімкнув свою настільну лампу.
В палаті у червоному світлі лампи стояв у старому, засмальцьованому й пошарпаному каптані велетенський єврей.
Старий знову вмостився на своїх подушках, заклавши за голову руки.
— Я так собі й думав, що ти прийдеш до мене ще цієї ночі. А що ти вмієш лазити по фасадах, я теж міг собі уявити,— сказав він.
— Ти — мій друг,— відповів нічний гість,— тому я й прийшов.
Голова в нього була лиса, масивна, руки шляхетні, але скрізь виднілись страшенні рубці, які свідчили про жорстоке поводження з ним, проте ніщо не змогло порушити величності цього обличчя й загалом цієї людини. Велетень нерухомо стояв посеред палати, трохи зігнувшись і поклавши руки на стегна; тінь його примарно відбивалася на стіні й на шторах, блискучі очі без вій незворушно й щиро дивилися на старого.
— Як ти дізнався, що я повернувся до Берна? — пролунало з понівеченого, майже без губів рота. Сказано було це поволі, ніби зважувалося кожне слово, ніби це говорила людина, що знає багато мов і не зразу може перейти на німецьку, однак в його вимові не чулося ніякого акценту.
— Гуллівер не залишає за собою слідів,— сказав він, трохи помовчавши.— Я працюю так, що ніхто не бачить.
— Кожен залишає за собою сліди,— заперечив комісар.— А як я довідався про тебе, можу сказати: коли ти в Берні, то Файтельбах, який тебе переховує, дає оголошення в газеті, що він продає старі книжки й марки. Тоді, либонь, одержує трохи грошей, так я собі думаю.
Єврей засміявся.
— Велике мистецтво комісара Берлаха виявляється в тому, що він завжди знаходить найпростіший хід.
— Тепер ти знаєш, який залишаєш слід,— сказав старий.— Немає нічого гіршого за криміналіста, що розплескує свої секрети.
— Для комісара Берлаха я неодмінно залишатиму свій слід. Файтельбах — бідний єврей. Він ніколи не спроможеться на чомусь добре заробити.
Сказавши це, величний привид сів біля ліжка старого. З-під поли свого каптана дістав чималу закурену пляшку й два невеличкі келишки.
— Горілка,— сказав велетень.— Вип'ємо разом, комісаре, ми ж завжди разом пили.
Берлах понюхав келишок, він охоче випив би трохи горілки, однак його гризло сумління, адже доктор Гунгертобель дуже здивувався б, усе це побачивши: єврея, горілку, отут, серед глупої ночі, коли всі давно вже мають спати. Нічого собі хворий, нагримав би на нього Гунгертобель і влаштував би йому спектакль, він же його добре знає.
— Звідкіля у тебе горілка? — спитав він, хильнувши перший ковток.— Ох і добра!
— З Росії,—засміявся Гуллівер.—У Совітах розжився.
— Ти знову був у Росії?
— Така в мене робота, комісаре.
— Комісере,— виправив його Берлах.— У Берні кажуть лише "комісер". А чи не міг ти там, у червоному раю, скинути цей свій бридкий каптан?
— Я — єврей, тож носитиму каптан довіку, в цьому я заприсягнувся. Я люблю національне вбрання мого бідного народу,— відповів Гуллівер.
— Дай мені ще горілки,— сказав Берлах. Єврей налив в обидва келишки.
— Видряпуватися фасадом було, либонь, важкувато,— насупився Берлах.— Сьогодні вночі ти знову щось протизаконне вчинив?
— Гуллівера ніхто не бачив,— коротко відповів єврей.
— О восьмій зовсім темно, і в Салемі тебе простісінько впустили б до мене. Тут же немає ніякої поліції.
— Та я можу з однаковим успіхом видряпуватися й фасадом,— відповів велетень і засміявся.— Це для мене за іграшки, комісаре. Вгору по ринві, а там — уздовж виступу стіни.
— Все-таки добре, що мене відправляють на пенсію.— Берлах похитав головою.— Мене, принаймні, не гризтиме сумління за таких, як ти. Давно треба було б посадити тебе за грати, ото була б здобич, вона уславила б мене на всю Європу.
— Ти цього не зробиш, бо знаєш, за що я борюся,— незворушно мовив єврей.
— Дістав би ти собі якісь документи,— запропонував старий.— Про мене, можеш їх взагалі не мати, але ж якийсь порядок усе-таки мусить бути.
— Я вмер,— сказав єврей.— Нацисти мене розстріляли.
Берлах мовчав. Він знав, на що натякає велетень. Світло від лампи спокійним колом осявало обох чоловіків. Десь годинник пробив уже північ. Єврей налив горілки. Очі його дивно світилися якоюсь вищою радістю.
— Коли наші друзі з СС якось прекрасного травневого дня сорок п'ятого року в найсприятливішу для цього погоду — маленьку білу хмаринку на небі я ще й досі добре пам'ятаю — через недогляд залишили мене лежати в жахливому вапняковому кар'єрі серед п'ятдесяти розстріляних чоловіків мого бідного народу й коли я, обливаючись кров'ю, через кілька годин зміг сховатися під кущем бузку, що цвів недалеко від кар'єру, а команда, яка засипала трупи, недобачила мене, відтоді я поклявся завжди вести цей жалюгідний спосіб життя збезчещеної та забитої худобини, якщо вже так Богові подобається, аби ми в цьому столітті здебільшого жили, як звірі. Відтоді я жив лише у темряві могил і переховувався у підвалах та інших подібних сховищах, моє обличчя бачила лише ніч, і лиш зорі й місяць світили на цей жалюгідний і 'тисячу разів подертий каптан. Так, мабуть, і треба. Німці мене вбили, і я бачив у своєї колишньої дружини арійської раси — вона вже не живе, і це краще для неї — своє свідоцтво про смерть, яке вона одержала рейхспоштою, воно було статечно виписане й зробило б велику честь усім найкращим школам, в яких виховували цей народ в дусі цивілізації. Мертвий є мертвий, це стосується як іудея, так і християнина, вибач мені, комісаре, таке поєднання. Мертвий не потребує документів, з цим ти мусиш погодитися, для нього не існують і кордони; він приходить у будь-яку країну, де ще є переслідувані й мордовані євреї. Будьмо, комісаре, я п'ю за наше здоров'я.