— Що ж тепер буде? — прошепотів Берлах.
— Нічого не буде,— відповів єврей, вхопив старого за плечі й так міцно притис його до себе, що вони майже обличчями притулилися й зазирнули один одному в очі.— Нічого не буде, нічого,— пошепки повторив велетень.— Ніхто, крім тебе й Гунгертобеля, не знає, що я туг був; я нечутно, мов тінь, пробрався коридорами до Емменбергера, потім до тебе; ніхто взагалі не знає, що я живий, лише ті бідолахи, котрих я рятую, ця жменька іудеїв, жменька християн. Хай же поховають Емменбергера, хай газети напишуть славні некрологи, якими вони вшанують пам'ять небіжчика. Нацисти хотіли мати Штут-гоф, мільйонери — цю лікарню, іншим схочеться чогось іншого. Поодинці ми не зможемо врятувати світ, це була б така ж безнадійна праця, як і праця бідного Сізіфа; світ не залежить від нашої ^волі і не від волі якогось можновладця чи якогось народу, чи бодай самого диявола, який нині наймогутніший з усіх, світ — у волі Бога, лише він усе вирішує. Ми можемо допомогти йому тільки в поодиноких випадках, а не в цілому,— це обмеження для бідного іудея Гуллівера, це й обмеження для всіх людей. Тож нам нема чого силуватися порятувати світ, а треба пережити цю пригоду, що випала нам в такий пізній час.
Він дбайливо, як батько дитину, поклав старого назад у ліжко.
— Ходімо, моє мавпеня! — гукнув він і свиснув.
З виском і щось лепечучи, карлик кулею вискочив 8-під операційного стола й стрибнув на ліве плече єврея.
— Саме так, мій маленький вбивцю,— похвалив його велетень.— Ми залишимось удвох. Бо ми ж обидва викинуті з людського суспільства, ти — природою, а я через те, що вже небіжчик. Прощавай, комісаре, на мене чекає нічна подорож на велику російську рівнину, йде* ться про те, аби знову зважитися й спуститись у темні
катакомби цього світу, в занедбані печери тих, кого переслідують можновладці.
Єврей іще раз кивнув старому, тоді обома руками вхопився за грати, розігнув залізне пруття і хутко проліз у вікно.
— Прощавай, комісаре,— гукнув він знову своїм дивно співучим голосом, видно було лише його плечі й масивний голий череп, а з-за його лівої щоки визирало старече обличчя карлика; місяць, що був майже уповні, виглянув з-за масивної голови, й здавалося, ніби єврей несе тепер на своїх раменах увесь світ, землю і людство.— Прощавай, мій лицарю без страху й догани, мій Берлах,— сказав він,— Гуллівер вирушав знову до велетнів і до карликів, в інші країни, в інші світи, щораз далі. Прощавай, комісаре, прощавайї — і, сказавши востаннє: — Прощавайї — зник.
Старий заплющив очі. По всьому тілу в нього розлився приємний спокій, бо він уже знав, що у дверях, які тихенько прочинилися, стояв Гунгертобель, прийшов, аби забрати його назад до Берна.