ЕСЕСІВСЬКИЙ КАТ НА ПОСАДІ ГОЛОВНОГО ЛІКАРЯ
Якби я не мав доказів (писав Фортшіг), цих жахливих, однозначних і неспростовних доказів, навести які неспроможний ані криміналіст, ані письменник, а спроможна тільки сувора дійсність, то те, що я пишу нині, щоб віддати належне істині, я змушений був би назвати витвором хворобливої фантазії. Істина — то святе слово, хоча вона сама змушує нас часом збліднути і хоча вона назавжди похитнула довір'я, яке ми — досі й всупереч усьому — маємо до людства. Вчинки чоловіка, бернця, який під чужим іменем у таборі смерті під Данцігом.займався кривавим ремеслом — не наважуюсь в деталях описувати того звірства,— жахають нас, але те, що йому в Швейцарії дозволено очолити лікарню,— то вже ганьба, для висловлення якої нам бракує слів, і то вже означає, що наші справи вкрай кепські. Хай ця стаття започаткує процес, страшний і неприємний для нашої країни, та на нього треба зважитися, адже на карту поставлено наш престиж; поширюється поговір, що ми не досить чесно поводимося в темних джунглях нашого часу (бо іноді ми заробляємо більше грошей, ніж, скажімо, дехто на годинниках, на сирові та на якійсь не дуже небезпечній зброї). Отож я вирішив діяти. Але ми загубимо все, коли поставимо на карту справедливість, з нею не можна загравати, хоча б соромлячись пам'яті Песта-лоцці, котрий сам колись дістав за це по руках. Ми викриваємо злочинця, лікаря в Цюріху, якого ми не жаліємо, бо й він нікого й ніколи не жалів, якого ми шантажуємо, бо й він шантажував, й якого ми врешті вб'ємо, бо й він убив незліченну кількість людей. Те, що ми тут пишемо, є смертний вирок (це речення Берлах прочитав двічі), а тим часом ми закликаємо головного лікаря однієї приватної клініки прийти з каяттям до кримінальної поліції Цюріха. Людство, яке здатне на все і яке дедалі більше починає розуміти, що вбивство—нехитра штука, це людство, дрібкою якого, зрештою, є й ми, швейцарці, бо й ми носимо в собі ті самі зародки нещастя, бо й ми вважаємо моральність нерентабельною, а те, що рентабельне, називаємо моральним, воно, це людство, повинно зрозуміти бодай на прикладі цього недолюдка, який займався масовими вбивствами, що зневажений дух кодась прорветься навіть крізь зціплені зуби і змусить людство накликати на себе власну загибель.
Хоча цей пишномовний текст не дуже відповідав первісному Берлаховому задуму, метою якого було залякати Емменбергера,— все інше, мовляв, якось влаштується, самовпевнено думав тоді старий криміналіст,— але тепер він остаточно переконався в своїй помилці. Лікар міг виявитися зовсім не такою людиною, яку можна залякати. Фортшігу, як відчував комісар, загрожувала смертельна небезпека, однак він сподівався, що письменник уже в Парижі й там йому нема чого боятися.
Аж раптом Берлахові випала нагода, як йому здалося, зв'язатися з навколишнім світом.
До палати ввійшов робітник, тримаючи під рукою збільшену репродукцію картини Дюрера "Лицар, Смерть і Сатана". Старий пильно придивився до того чоловіка, це був добродушний, наче трохи здичавілий дядько років під п'ятдесят, у синій спецівці. Він одразу взявся знімати картину "В анатомці".
— Гей! — гукнув йому комісар.— Підійдіть-но еюдиі Робітник ніби й не чув і працював собі далі. Часом
на підлогу падали його обценьки чи викрутка, за якими він важко нагинався.
— Гей, ви! — нетерпляче крикнув Берлах, бо чоловік навіть не глянув на нього.— Я комісар поліції Берлах. Зрозумійте; мені загрожує смертельна небезпека. Вийдіть з цього будинку, коли закінчите свою роботу, й підіть до інспектора Штутца, його тут знає кожна мала дитина. Або підіть на будь-який поліційний пост й попросіть з'єднати вас із Штутцом. Розумієте? Мені потрібен той чоловік. Хай він прийде до мене.
Робітник і досі не звертав жодної уваги на старого, а той ледве тулив докупи слова — говорити йому ставало Дедалі важче. Знявши зі стіни картину "В анатомці", робітник узявся розглядати з усіх боків Дюрера, то зблизька, то відхилившись назад, то витягнувши вперед Руки. Крізь вікно лилося молочно-біле світло. На хвилину старому здалося, що він бачить, як за білими пасмами туману кудись пливе собі тьмяна куля. Волосся й вуса в робітника заясніли. Надворі дощ ущух, Робітник йо-хитав кілька разів головою, здавалося, картина справила на нього неприємне враження. Він на мить обернувся до Берлаха, знову похитав головою і, дуже повільно вимовляючи слова, насилу сказав:
— Ніякого сатани немає!
— Є! — вигукнув захриплим голосом Берлах. — Є чорт, чоловіче! Тут він, у цій лікарні. Гей, послухайте-но! Вам, либонь, казали, що я божевільний і верзу всякі нісенітниці, але ж мені загрожує смертельна небезпека, зрозумійте, смертельна небезпека. Це правда, чоловіче, правда, чистісінька правда!
А робітник прикрутив картину, обернувся до Берлаха, вишкірив зуби і, показуючи на лицаря, що так незворушно сидів на коні, вичавив із себе кілька невиразних, гортанних звуків, які Берлах не відразу зрозумів, але потім здогадався про їх зміст.
— Пропав лицар,— почулося врешті із судомно скривленого рота чоловіка у синій спецівці.— Пропав лицар, пропав лицар!
Аж коли робітник вийшов із палати й незграбно зачинив за собою двері, старий збагнув, що він розмовляв із глухонімим.
Він вхопився за газету. Це була "Бернішес Бундес-блатт".
Перше, що він побачив, розгорнувши газету, було обличчя Фортшіга, а під фотокарткою стояв напис: "Уль-ріх Фрідріх Фортшіг". А далі — чорний хрест.
. "В ніч із вівторка на середу за не зовсім з'ясованих обставин обірвалося життя, мабуть, скоріш горезвісного, ніж відомого письменника Фортшіга,— прочитав Берлах, і від тих слів йому здалося, ніби хтось здавив йому горло.— Цей чоловік,— писав далі кореспондент газети "Бернішес Бундесблатт",— якого природа нагородила здібностями, не зумів належним чином скористатися цими дарами. Він почав з експресіоністських драм, які викликали захоплення бульварних літераторів, однак не спромігся до кінця мобілізувати своє поетичне обдаровання. ("Але ж, принаймні, це було поетичне обдаровання",— подумав з гіркотою старий), тоді йому спало на думку видавати власну газету "Апфельшус", яка потім досить нерегулярно виходила тиражем у якихось п'ятдесят примірників, та ще й у машинописному вигляді. Хто коли-небудь читав цю скандальну газету, той знає: вона завжди ганила те, що для нас величне й священне, та ще й нападала на загальновідомих і шанованих людей. Фортшіг опускався щораз нижче, його часто бачили п'яним, коли він, обмотавши собі шию знайомим усьому місту жовтим шарфом—у нижньому місті його за це називали "лимоном",— тинявся з одного шинку до іншого у супроводі кількох студентів, що пили за здоров'я цього "генія". Про смерть письменника маємо такі відомості: з самого Нового року Фортшіг постійно був більш-менш п'яним. Діставши від якоїсь милосердної приватної особи фінансову допомогу, він знову видав свою газетку, однак цей номер відзначався особливо темними фарбами, насичений нападками на якогось невідомого, очевидно, вигаданого лікаря, зроблено це було з геростратівським наміром — будь-якою ціною викликати скандал. Наскільки вигадані всі ці нападки,— а лікарі міста визнали їх абсурдними,— можна судити вже з того, що письменник, який у статті патетично закликав невідомого лікаря прийти повинитися до міської поліції Цюріха, водночас скрізь розбазікував, ніби він хоче на десять днів поїхати до Парижа. Одначе він не встиг цього зробити. Лише на один день він відклав свій від'їзд і в ніч на середу у своїй жалюгідній квартирі на Кеслергасе дав прощальну вечерю, на якій були присутні композитор Бетцінгер і студенти Фрідлінг та Штюрлер. Близько четвертої години ранку Фортшіг (а був він дуже п'яний) пішов у туалет, що знаходиться з іншого боку коридора напроти його кімнати. Двері своєї кімнати він залишив відчиненими, щоб вийшли клуби їдкого тютюнового диму, тож усі троє могли бачити двері туалету й, не помічаючи чогось особливого, пили собі й далі за Фортшіговим столом. Коли ж через півгодини він не повернувся й не відповідав на їхні вигуки й стуки, вони занепокоїлись і почали трясти замкнені туалетні двері, однак не змогли їх відчинити. Поліцейський Гербер та сторож Бреннайзен, яких покликав з вулиці Бетцінгер, силою виламали двері і тоді всі побачили: нещасний, скоцюрбившись, лежав на підлозі мертвий. Причина нещастя ще не з'ясована. Проте не було сумніву в тому, що тут мав місце злочин, як заявив у сьогоднішньому інтерв'ю слідчий Лютц. Слідчий натякає на те, що на голову Фортшіга згори начебто Впав якийсь твердий предмет, а в цьому місці статися такого не могло. Отвір, в якому вмонтовано маленьке вікно туалету (туалет розташований на третьому поверсі), надто вузький і пролізти крізь нього якійсь людині просто неможливо: це неспростовно доводять відповідні експерименти поліції. Та й зсередини двері, очевидно, були замкнені на засув, бо особливі заходи, за допомогою яких можна було б інсценувати цей злочин, ніякого наслідку не дали. Двері не мали шпарки на ключ і замикалися на важкий засув. Лишається тільки одне пояснення — письменник, напевне, невдало впав, адже він, як засвідчив професор Деттлінг, був страшенно п'яний..."