Старий задумано, ніби чогось очікуючи, дивився на лікаря, який розгублено сидів у білому халаті біля його
Б 8—290
129
ліжка й про все забув, про Берлахову пиятику й про пацієнтів, що на нього чекали.
— Синильною кислотою,— нарешті відповів комісар.— Як і більшість нацистів.
— Яким чином?
— Він розкусив капсулу й проковтнув її.
— Натщесерце?
— Таким був висновок експертизи.
— Отже, отрута подіяла негайно. А коли придивитися до цих знімків, то можна подумати, ніби Нееле перед смертю побачив щось жахливе.
Обидва трохи помовчали. Нарешті комісар мовив:
— Підемо далі, хоча смерть Нееле теж якась загадкова; та нам ще треба розібратися в інших підозрілих моментах.
— Не розумію, як ти можеш говорити про якісь інші підозрілі моменти,— сказав Гунгертобель, здивований і водночас пригнічений.— Це вже занадто.
— Та ні,— відказав Берлах.— Я маю на увазі минуле, коли ти був іще студентом. Згадаю про нього лиш побіжно. Це допоможе мені тим, що я матиму психологічну відправну точку для пояснень, чому Емменбергер при певних обставинах був би здатний на злочини, скоєні ним, як ми це припускаємо, у Штутгофі. Однак звернуся до іншого, важливішого факту: у мене тут під рукою деякі відомості з життя того, кого ми знаємо під прізвищем Нееле. Походження в нього якесь темне. Народився в 1890 році, тобто він на три роки молодший за Емменбергера. Берлінець. Батько — невідь-хто, мати — служниця, що покинула свого хлопця-безбатченка в діда з бабою, а сама кудись повіялася, згодом потрапила до виправного будинку, а тоді зовсім щезла. Дід працював на заводах Борзіга, був теж позашлюбною дитиною, в юнацькі роки перебрався з Баварії до Берліна. Бабуня — полька. Нееле ходив у народну школу, в чотирнадцятому році подався до війська, рік прослужив у піхоті, а тоді його перевели в санітари, зроблено було це за клопотанням якогось офіцера медичної служби. Тут у нього, здається, і прокинувся нездоланний потяг до медицини; його нагородили Залізним хрестом, бо він успішно робив складні операції. Після першої світової війни працював фельдшером у різних будинках для божевільних і в лікарнях, у вільний час готувався до екзаменів на атестат
зрілості, щоб мати можливість вчитися на лікаря, однак два рази провалювався: не склав екзаменів з класичних мов і з математики. Цей чоловік був здібний, здається, лише до медицини. Потім він став гомеопатом, зцілите-лем-шарлатаном, до якого зверталися люди з усіх верств населення, вступив у конфлікт із законом, на нього був накладений не вельми великий штраф, бо, як визнав суд, "його знання з медицини гідні подиву". За нього почали клопотатися, навіть заступалися газети. Та дарма. Згодом усе те заглухло. Він знову й знову брався за старе, та урядовці дивилися на нього крізь пальці. Він лікував людей у Сілезії, Вестфалії, в Баварії і в Гессені. І от через двадцять років настає велика зміна: у тридцять восьмому він складає екзамени на атестат зрілості. (У тридцять сьомому Емменбергер перебрався з Німеччини до Чілі). Успіхи Нееле з класичних мов і з математики були блискучі. В університеті спеціальним наказом його звільняють від занять, він блискуче, як і екзамени на атестат зрілості, складає випускний екзамен, одержує дрежавний диплом і на загальний подив влаштовується лікарем у концентраційний табір.
— Лишенько,— вигукнув Гунгертобель,— який ти з цього хочеш зробити висновок?
— Дуже простий,— відповів Берлах не без іронії,— вдаймося тепер до статей, які друкував Емменбергер у "Швейцарському медичному тижневику", надсилаючи їх із Чілі. І вони теж є фактом, яким ми не можемо знехтувати й повинні розслідувати. Ці статті з наукового погляду заслуговують на увагу. Хочу цьому вірити. Але в те, що вони написані людиною, яка начебто вирізнялася літературним хистом, як ти охарактеризував Емменбергера, я повірити не можу. Навряд чи можна висловлюватися більш неоковирно, ніж автор цих статей.
— Наукова праця — це зовсім не поезія,— заперечив лікар. — Кант, зрештою, теж незграбно писав.
— Дай спокій Кантові! — буркнув старий.— Він писав важкою мовою, але непогано. Однак автор цих статей із Чілі пише не лише важкою мовою, але й граматично неправильно. Той чоловік, здається, не розрізняє Давального відмінка від знахідного, що характерне бер-лінцям, які навіть замість "тебе" кажуть "тобі". Впадає в око й те, що він часто пише грецькі слова як латинські, ніби не має й уявлення про ці мови, так, наприклад, у п'ятнадцятому номері часопису за сорок другий рік чи то грецькою мовою, чи то латиною написано слово "гаст-роліз".
У палаті запала мертва тиша. На кілька хвилин.
А тоді Гунгертобель закурив свою "Літл роуз оф Суматра".
— Виходить, ти думаєш, ніби цю наукову працю написав Нееле? — спитав він нарешті.
— Не виключено,— спокійно відповів комісар.
— Не можу тобі нічим заперечити,— похнюпився лікар.
— Але нам треба знати міру,— сказав старий і закрив папку, що лежала в нього на покривалі.— Я довів тобі тільки ймовірність моїх тез. Але ймовірне — це ще не дійсне. Коли я скажу, що завтра, ймовірно, йтиме дощ, то це ще не означає, що він неодмінно йтиме. У світі, де ми живемо, думка й істина — не ідентичні. Наскільки нам тоді було б легше, Самуелю. Між здогадом і дійсністю завжди стоїть авантюрність цього буття, і нам, бачиш, випало ще з нею позмагатися.
— Та це ж нерозумно,— простогнав Гунгертобель й безпорадно глянув на свого друга, що, й досі заклавши за голову руки, нерухомо лежав у своєму ліжку.
— Ти наражаєшся на страшну небезпеку, якщо підтвердяться твої здогади, бо Емменбергер — це сущий диявол! — сказав він.
— Я знаю,— кивнув комісар.
— Та це ж нерозумно,— повторив лікар іще раз, тихо, майже пошепки.
— Справедливість завжди розумна,— наполягав на своєму Берлах.— Зателефонуй про мене Емменбергерові. Хочу завтра туди поїхати.
— Напередодні Нового року? — Гунгертобель схопився з місця.
— Авжеж, — відповів старий,— у Щедрий вечір.— І очі в нього єхидно заблищали.— Ти приніс мені Еммен-бергерів трактат про астрологію?
— Звичайно,— промимрив лікар. Берлах засміявся.
— То дай його сюди, цікаво, що там написано про мою зірку. Можливо, я маю ще якийсь шанс.