Таня. І зовсім ви не старий, і я вас теж майже люблю. А ви краще йдіть до нас на стадіон, я вам вмить десять років скину.
Хламушка. Ні, нехай вже вас Серьожа доганяє. (Скидає пальто і кладе на ящик.)
Увіходить Вернидуб.
Вернидуб. Кого доганяти? Таську? Будь ласка, хоч завтра. Тільки, звичайно, не на 100 метрів, я в такій тісності й бігати не буду. А чи не згодно на дві тисячі?
Т а н я. Вийми раніш устілки з черевиків, як Спичаковський. Бігун! Тобі за черепахою ганятись, а не за мною.
Вернидуб. І отак щодня. Дивись, Тася, складу па пілота, па північ подамся. .Шкодуватимеш.
Таня. Будь ласка, хоч завтра. Увіходить Темі. Це смаглява, молода дівчина, туркменка, вдягнена в звичайну сукню і пальто. Зупинилася, не знаючи, куди далі йти.
Вернидуб. Ви до кого, товаришко?
Темі. Мені треба професора Мальванова.
Вернидуб. Його, здається, нема вдома. (Підходить до дверей Мальванова і стукає). Так, не відповідає. Значить, немає.
Темі. Ах, як дуже жаль. Таня. Може, зачекаєте?
Темі. Ні, я не можу чекати. Дайте мені, будь ласка, склянку води.
Таня. Зараз. (Іде в свою кімнату і через хвилину повертається зі склянкою води.) Прошу.
З Таниної кімнати-виходить Любуша. В руках у неї тарілка з кількома, скибками житнього хліба.
Темі (бере склянку). Спасибі.
Вернидуб. Добридень, Любуша. Куди це ви'? До свого Псаломщика? Хлібця несете? Любуша. Так....
Хламушка (до Темі). Може, ви хотіли Щось переказати професорові? Ви його знаєте?
Темі (усміхаючись). О!' Я його знаю... Його! Його, хто вказує річкам путь, хто приносить життя в пустиню. (Підіймає свою склянку.) Щоразу, коли я п'ю воду, я думаю про нього і про велику країну, що його послала. Щоразу, коли я п'ю воду, я думаю про ту воду, що потече по ариках у мертві піски Устюрта, Узбоя 14 і Саракамиша І5. І ще я згадую про ту воду, яку він дав мені в пустині. (П'є воду.) Спасибі. (Віддає склянку.)
Таня. Значить, ви познайомилися з професором ще там — в цьому, як його — Кара-Сура...— в пустині.
Темі (усміхається). Я познайомилась... Загублена караваном дівчинка блукала без води й хліба в мертвих пісках Хатиба. Зверху, з Іти-Хауза І6, прийшли люди. Вони шукали старе річище, Аму17. Вони самі знемагали від спраги й пробивалися до далекої криниці. На чолі йшов їх начальник, це був товариш Мальванов.
Любуша мов зачарована слухає це оповідання.
Вернидуб. Да. Це люди! Це тобі, Тася, не забіг на стадіоні.
Таня. Мовчи. Ну, і що ж, що було далі?
Темі. В кожного з них було півсклянки води в маленькій фляжці на поясі. Він підняв з гарячого піску півмертву дівчинку і віддав їй всю свою воду. (Вона усміхається, дивлячись вперед променистим поглядом.)
Любуша (не витримавши, бере її за руку). І це були ви?
Темі. Так, це була я. Другого дня ми дійшли до криниці, а ще через день прийшов караван з водою.-
Вернидуб. Ех! Кину все і поїду з Мадьвановим
Темі. Так, так, я теж поїду з ним. Він врятував мені життя, він привіз мене сюди і віддав до школи, де я стала розумною і пізнала весь світ. Три роки я мріяла про те, щоб повернутись назад у пустиню, щоб будувати разом з ним канали, якими потечуть в Устюрт води невеликої ріки. Цей час настав,— я поїду туди.
Хламушка. Не боїтесь Барса-Кельмес? Звідки ніхто не вертається?
Темі (на мить збентежилась). Барса-Кельмес!.. (Проводить рукою по лобі.) Барса-Кельмес!.. Так, це жахливе місце. Там загинув мій батько...
Хламушка (зніяковілий). Пробачте, я не знав... я не хотів...
Темі. Ні, ні, вже пройшло... ,(З новим запалом.) Та хіба єсть перешкоди для нього! Хіба єсть перешкоди для вашої великої країни! Для країни, яка несе світло й життя всім пригнобленим і зневаженим людям! О! Дівчина, яку ви напоїли вашою водою, світлом вашого розуму, віддасть життя, щоб понести цю воду і цей розум своїм далеким братам. Прощайте! Скажіть же, скажіть йому, що була Темі, прощайте. (Швидко виходить.)
Вернидуб. Оце я розумію! Це життя, це робота! Та щоб про тебе отаке говорили — і вмерти не дорого!
Любуша. Яка чудова дівчина... і яка щаслива. (Зітхнувши, іде праворуч із своїм хлібом'.)
Таня (провівши її очима). Сердешна... не дуже-то їй весело з Шалімовим. Але справді принадна дівчина— ця
Темі. Я певна, що вона закохана в Мальванова. Та я й сама б у нього зараз закохалася.
Вернидуб. Валяй, Тасенько, не вагайся. Коли буде йти професор, лягай впоперек коридору та й зарепетуй — ах, ах", вмираю, води. Він тебе й підніме.
Таня (кидається на Вернидуба, той тікає). Я тобі покажу дражнитись! Опудало, черепаха горохова!
Увіходить Мальванов.
Мальванов. Добридень, товариші. Що таке? В чому справа?
Вернидуб. Нічого, це ми з Тасею ділимось враженнями. Зараз приходила одна дівчинка, така, знаєте, мавочка-чорнявочка.
Таня. Туркменка, з цього — як його — К^ра-Сура — ну, словом, з пустині.
Мальванов. Та що ви говорите! Темі!
Таня. Так, так, Темі, гарна така дівчинка — чудо. Вона хоче з вами їхати. Казала, що з вами не те, що в цей — як його — Карса-Бельмес, а прямо хоч у пекло поїде. Просто вогонь, а не дівчина.
Мальванов (весело сміється). Пізнаю Темі — гаряча голова. Ви б їй води холодної склянку і холодний компрес на голову. .
Вернидуб. Воду ми їй, .одначе, давали. А ось компрес не догадалися.
З правого боку вертається Любуша з порожньою т.арілкбю.
Таня (обурена). Як вам не соромно, Ігоре Миколайовичу! Вона вас так любить, стільки про^вас розповідала. І як ви її в пустині знайшли, і як свою воду віддали.
Мальванов (зніяковілий). Уявляю. Напевно, говорила, що я змінюю напрямок річок, двигаю гори і тому подібне.
Хламушка. Та вже— не відмовляйтесь, професор, тепер ми все знаємо. Тасенька навіть сльозу пустила.
Вернидуб. Що Таська! Я сам тепер поклав за вами їхати. Візьмете, Ігоре Миколайовичу?
Мальванов. Ви її тільки слухайте. (Підходить до Любуші.) Привіт, Любуша, як живете?
Любуша. Спасибі, Ігоре Миколайовичу.
Таня. Вона вже на курси вступила при консерваторії. Ви знаєте — вона співає. Та ще як співає — чудо.
Мальванов. Як же це я досі не чув? Ми ж сусіди.
Таня. А вона при вас соромиться.
Мальванов. Негаразд, Любуша, як же ви в опері співатимете? Там вас тисячі слухатимуть.
Любуша. О, ні... якщо я вивчусь, співатиму тільки по радіо. Я завжди мріяла, щоб співати для далеких, далеких людей. Щоб моя пісня долетіла.в якийсь далекий колгосп, де зроду не чули ні Шуберта, ні Чайковського. Або кудись ще далі— в пустиню, де йде караван і бринять дзвіночки у верблюдів.