Вернидуб. Да, це я розумію. Там вже не буде тісно.
Мальванов (усміхаючись). А хіба вам вдома тісно?
Вернидуб. Та ні! Це в мене таке прислів'я. Засидишся, знаєте, в лабораторії або в клініці,— ось і тягне на простір, де не тісно.
Таня. Йому скрізь тісно. Скільки він реторт перебив у лабораторіях, якби ви знали,— уму непостижимо. Прямо ведмідь в аптеці!
Вернидуб. А тебе' все ж таки дожену. Зрозуміло, не на сто, а на великому кросі.
Таня. На верблюді хіба що.
Мальванов (простягає руку Тань). А ось ви,— так напевно спортсменка. Вся вперед, як на старті. Як Діана 7 на полюванні.
Таня (спалахнувши). Ах!., професор.
Вернидуб (перемовляє). Ах, професор! Ну, ну, не соромся... (Несподівано м'яко, з гордістю.) Вона в нас, професор, знаменитість, переможниця на спартакіаді. В усіх газетах портрети були — Таня Муравська.
Мальва нов. Ну, аякже! Я добре пам'ятаю. У вас був чудовий час. На 500 метрів — здається, 77 секунд.
Таня. 78 і дві десятих.
Мальва нов. Ну, ось бачите, дуже радий. Вернидуб. А на кросі ти все ж таки сядеш, хоч ти й Діана.
Т а н я. А ти бик у посудній крамниці.
Вернидуб. Знайомтесь, уже з усіма, професор. Це Ніна Михайлівна Кияшко, відома артистка, на прізвище "Мовчазна красуня".
Мальванов. Дуже радий. Рідка чеснота для жінки, та ще актриси.
Вернидуб. Адже ж тепер не пишуть жіночих ролей, то вона й одвикла говорити.
Мальванов (сміється). Хіба що так.
Ніна. Відчепіться.
Вернидуб. А це професор Хламушка. Хламушка. Не бреши, Сергійку, я не професор. Вернидуб. Ну, все одно — будеш. Хламушка, який... Таня. Все бачить і все знає.
Вернидуб. Але не більше комара. Його спеціальність —найдрібніші вимірювання.
Мальванов. А, значить, ви вимірюєте ангстреми. Так, читав. (Тисне йому руку.) Дуже радий.
Вер ни,дуб. Він, знаєте, бачить, як росте трава. Коли на стіл сяде муха, він може точно виміряти, наскільки прогнулась столова дошка. Я сам бачив, як він вимірював довжину й ширину пилинки.
Шалімов. Як бачите, професор, світ неосяжний, і щоб перемогти простір, зовсім не треба їхати в пустиню Устюрт.
Мальванов. А ви все ще не можете дарувати мені розбитої лампи?
Вернидуб. Та вже якось помиріться, товариші. Знайомтесь — Олександр Іванович Шалімов, архітектор.
Мальванов. Ну, тоді зрозуміло, чому ви так на мене сердитесь. Ви любите в усьому порядок, гармонію, намагаєтесь замкнути простір в точні межі. Ну, а я, грішний чоловік, ніяк не можу сидіти' на одному місці.
Шалімов (сухо). Дуже радий. Значить, є надія, що ви заберете, нарешті, свої ящики з моєї кімнати.
Вернидуб. Та годі-бо, Саша...
Таня. Та як вам не соромно, Олександре Івановичу!
Ш а л і м о в. Все це дуже добре, але я не маю ні часу, ні охоти змагатися в дотепах. Мені треба працювати і мені потрібна моя кімната.
Мальванов. Через півгодини все буде забрано. Я зараз покличу товаришів. Пробачте. (Виходить.)
Вернидуб. Ну, й неприємна ж ти людин'а, Саша,— тісно з тобою на світі жити.
Та^я. Як вам не соромно, Олександре Івановичу.
Н і н а. А вам яке діло, Олександр Іванович цілком правий.
Таня. Ганьба! Образити такого чоловіка!
Хламушка. Да, непохвально, брат,— міщанство.
Ш а л і м о в. Та забирайтесь ви всі до біса з вашим Маль-вановим!
Вернидуб. Та ти розумієш, хто він такий! Таких людей знає й шанує ціла країна. Він два роки провів у пустині, щоб знайти старе річище Амудар'ї, щоб перекинути її води в мертві піски Туркестану.
Таня. Чоловік, що завоював пустиню для культури, для нового життя. Чоловік, що переміг простір!
Ш а л і м о в. Ну, то й нехай забирається геть у свою пустиню. (Злісно, але без будь-якої іронії.) Завойовник! Спробував би він завоювати цю кімнату в нашого правління. То нехай не чіпає чужого простору. Чипгісхан!
Вернидуб. Ну, й чудак ти, Сашко.
Хламушка (кладе Шалілову руку на плече, дуже серйозно). Де в чому ти маєш рацію, Шалімов. Простір і перемоги над ним — речі, звичайно, умовні. Але чи можеш ти бути певним, що затримаєш свій простір'тільки для себе? Що життя не прорве те коло, яким ти від нього відмежувався?
Шалімов (раптом зітхає і проводить рущю по лобі). Життя... Здебільшого під цим словом розуміють женщину. Ну, так це мені не страшно. Женщина — друг, тихий геній любові й спокою,— у мене ^.(Оглядається на Ніну.) А інші... їх немає й не буде.
Вернидуб. Не зарікайся.
Та и я. А пам'ятаєте, ви говорили якось, що є одна дівчина в Маріуполі8.
Вернидуб. Да, да, я теж пам'ятаю. Ніна. Які дурниці!
Шалімов. Нічого я не казав. А коли єсть, то між нами тисячі верст і тисячі інших перепон.-Ніна. Про кого ви кажете?
Хламушка. Тисяча верст між чоловіком і жінкою — небезпечніше, ніж невеличкий коридор. Хіба ти не знаєш, що простір з'єднує людей? Нехай тільки Серьожа поїде в Кострому, Таня зараз же в нього закохається.
Таня. І не подумаю.
Вернидуб. А що ти думаєш? Ідея! Це треба опрацювати. А то бігаю, бігаю.
Стукіт у двері. Всі обертаються.
Шалімов. Ще когось чорт несе. Да!
Увіходить рознощиця телеграм.
— Телеграма Шалімову. Шалімов. Мені? Звідки?
— З Маріуполя. Розпишіться.
Таня. Та що ви кажете! А що, коли це якраз... Шалімов. Найдеш тут ручку в такому гармидері. Дай олівця.
Розписується і віддає рознощиці, яка виходить.
Що за проклятий день.(Крутить в руках телеграму.) На диявола мені ця телеграма!
Вернидуб. Та розпечатай, чудак-чоловік. Шалімов. Розпечатай, розпечатай...
Розриває нервово облатку. Читає. Таня, Вернидуб і Ніна заглядають через плече. Хламушка сидить на ящику.
Таня (читає вголос). "Папа вмер продала все приїду дванадцятого з Псаломщиком Любуша". Ну! Подумайте! Та це ж та сама дівчина з Маріуполя.
Шалімов (злісно мне телеграму). Які дурниці! Це просто двоюрідна сестра. Дурне дівчисько.
Таня. Так, розказуйте,— знаємо.
И і н а. Вітаю вас, Олександре Івановичу.
Таня. Так, а який же це Псаломщик, що з нею їде? Теж двоюрідний брат?
Вернидуб. Я, брат, і не знав, що ти "з-під дзвонів" — колокольного походження, попівського роду...
Шалімов (розлючений). Псаломщик — це кінь! Тільки така ідіотка, як Любуша, і могла утнути таку штуку.
Таня. Як, кінь? Живий кінь? Та не може бути! Та куди ж ви його подінете? (Регоче.)
Шалімов (злісно). У вашу кімнату поставлю.