— Що ти збираєшся робити?
— Видам. Нехай, коли не люди, то хоча б наші довідаються, як усе починалося. А там недалеко й до висновків...
— Ну, ти ж свідомий своєї участі по тому?
— Свідомий. Я любив життя, і брав від нього все, що міг. Я й надалі славив би ГОСПОДАРЯ і комахоморфів, якби не збагнув, куди нас ведуть. Зрештою, мені залишилося зовсім мало. Тридцять років — межа, за якою небуття. А я вже прожив двадцять дев’ять з половиною за старим часочисленням. Книжка вийде тоді, коли мені вже буде байдуже, як померти — від старості чи в цеху боро-кремнієвого заводу.
Ліжко трясло, хтось силкувався розбудити мене, щоб я більше не дивився той сон. Розплющив очі і враз хитання припинилося; мене ніби виштовхнули з чужого світу, в якому я випадково опинився. В свідомості — сум’яття; те, що приверзлося, не можна було назвати ні сном, ні галюцинаціями. То було схоже на уривок з документального фільму, створеного за моїм сценарієм... Мить я лежав, не відчуваючи свого тіла, а тоді ніби став убиратися у власну плоть. Була ніч, місто спало. Пальці намацали кнопку нічника. Світло остаточно відігнало видіння, і я опинився перед реальністю, а вона була така: учора мене викликав Посудієвський з приводу завершення теми. Логіка його побоювання була пов’язана з тим, що з чотирьох виконавців залишився я один. І я б повірив у його турботи, якби не три обставини: він чомусь наполягав, щоб я детально обстежив шахтні виробки, сусідні з ділянкою розвідки, яку ми досліджували. Іншими словами — заганяв мене в шахту; друге — під час розмови поцікавився, чи не підтримую я зв’язків з родиною Михайлюків; і третє — при нашій бесіді сидів комахоморф — мовчазний, непомітний поглинач часу. Він забрав у нас з Посудієвським десь близько півтори години.
...Я підвівся, умився й поголився, так, ніби була не глупа ніч, а буденний ранок. Тоді одягнувся, взяв наготовлений з вечора портфель і, окинувши востаннє помешкання, вимкнув світло. Повернутися сюди мені вже не судилося. "В кишені було відрядження на шахту (тобто на місце моєї страти) і квиток на поїзд, але зовсім в інший бік. Там, у портовому місті, на Головпошті, лежала бандероль на моє ім’я до запитання, а в ній — рукопис моєї документальної повісті. Надіслав її туди я, після того, як виявив, що хтось робив спробу проникнути в моє помешкання. Завдання полягало в тім, щоб влаштуватися на якесь із суден і вивезти рукопис за межі впливу інзекта-гомо. Я сподівався, що в пригоді стане моє вміння розпізнавати людей і реєстр Михайлюка.
Була тиха, темна ніч...
ПІСЛЯМОВА
Ця післямова — не спроба автора порозставляти відсутні крапки над "і" або виправдати можливі прорахунки, неминучі в кожному більш-менш великому творі, а бажання осмислити створене протягом тривалого часу напруженої творчої роботи. Такого обсягу річ пишеться два-три роки. Але щоб наповнити її другим, невидимим, планом, потрібно значно більше часу. Ця — сугестивна частина — є душею роману. Якщо в реалістичній прозі формування підтексту — чи не найскладніше для письменника, то у фантастиці й того більше. Адже в поетику фантастичного твору вплітаються не тільки взаємини між людьми, а й оригінальні філософські й наукові ідеї, неймовірні ситуації, дивовижні явища природи. А головне, якою б "крутою" не була фантастична концепція, вона повинна чітко проектуватися на проблеми сучасності.
Останнім часом жанр фантастики перетворюється в ремесло. З’являються стереотипи літературних прийомів, героїв і навіть використовується спеціальна термінологія. По суті, робиться спроба нав’язати "правила гри" для всіх, хто пише фантастику. В романі "Під знаком цвіркуна" я намагався цього уникнути. Втім, не виключено, що фан-концепція про паралельну цивілізацію в людському суспільстві (у такому вигляді, як вона описана в моєму романі) уже десь була. Так, ідею існування людини з ознаками комахи, виявляється, висловив ще М. Нострадамус. В одному з катренів він пророкує, що в четвертому тисячолітті на якомусь острові з’являться істоти, схожі одночасно на людину й комаху. Виникає питання: чи фантастика — мої інзекта-гомо (комахолюди)? І чи не є вони думоформами автора, яким колись судилося втілитися в живу матерію? До речі, про це пророцтво Нострадамуса мені стало відомо задовго після написання роману. Плекаю надію, що до кінця оригінальним залишиться символ інзекта-гомо — "міраж", оскільки він винесений зі сну, тобто з астрального світу. Це було дивне видіння — кістяк у три людських зрости (чому три? чи не по числу поколінь?) з воронованої сталі, на якому збереглася портупея. Ну, а покласти його на "перину" з людських кісток — це вже було питанням авторської інтуїції.
Я навмисне не акцентував увагу на місці і часі подій. Вони могли відбутися в Україні, Білорусії, Росії, втім, як і в будь-якій іншій посттоталітарній державі. Кістяки-велетні, що спочивають на людських кістках, існують скрізь, де до влади приходили ті, хто не боявся "смертного гріха". Вони — кістяки — несуть подвійну функцію: з одного боку, підживлюють своїх нинішніх послідовників, з іншого, (якщо про них, звісно, стає відомо широкому загалу), нагадують про найбільшу трагедію народу. Що переможе: ідея утворення формації за типом мурашиної купи, на чолі якої стоятиме одна "матка", чи логіка розвитку людського суспільства?
Читач, імовірно, звернув увагу на мітки, що залишають комахолюди на тілі людини. Так, у Білоконя, після його спілкування з інзекта-гомо, з’явилася цятка в області сонячного сплетіння, у Вакуленка — в ділянці серця і т. д. Людина, його духовна й матеріальна сутність живуть завдяки підживленню енергією з космосу через сім каналів (чакрамів), які на фізичному тілі проектуються в області сонячного сплетіння (чакрам творчості), серця (чакрам серця), з протилежного від серця боку грудної клітки (чакрам волі), посередині грудей (серединний чакрам), в ділянці горла (горловий чакрам), у чолі (чакрам свідомості) і на маківці (чакрам Брами). У пересічної людини більшість із цих джерел енергії "замулені", у декого такий енергообмін здійснюється крізь один-два канали, і лише одиниці наділені всіма сімома чистими чакрамами — це всебічно обдаровані особистості. Інзекта-гомо мають властивість непомітно "присмоктуватися" до найбільш активного такого каналу і перетворювати духовну, інтелектуально здорову людини на каліку. З’являється байдужий — найбажаніший людський матеріал для тоталітарного режиму.