— Система, з якою ми зіткнулись, маловідома і грізна. Боротися з нею — хоч як важко це усвідомлювати — справа поки що безнадійна. Як можна боротися з тим, чого достеменно не знаєш? Ви ж дієте методом спроб і помилок: а що, мовляв, буде, як висадити в повітря "мощі"? Тобто те, чого не знаєте... Я не проти Білоконя, та перш ніж зробити його спільником, слід подбати про те, щоб коли викриють когось із нас, він залишився поза підозрою. І запам’ятайте: ми з вами не бійці, ми — дослідники. — Здалося, що це не я кажу, а Михайлюк. Відчув навіть у своєму голосі його сухуваті інтонації.
— Поки ми їх вивчатимемо, вони підготують нам геноцид, — сказав Ткач. У голосі його не було ні прикрості, ні заперечення. Він не озивався, аж поки ми не вийшли зі скверу. А тоді додав: — Гаразд — надалі всі дії узгоджуватиму з вами.
— Не тільки дії, а й наміри...
— Хай буде по-вашому.
16
На місце Михайлюка взяли нового співробітника. Це було не просто інзекта-гомо, а істота з зовнішніми прикметами комахи. Якщо у Стонас і Шкляревського-Вечеровської такі ознаки тільки вгадувалися, то ця "людина" дуже нагадувала пришельців. Здавалося, що воно було якоюсь біологічною ланкою між комахолюдьми і "цвіркунами". Я б нізащо не взявся змалювати риси його обличчя (не загальний вид, а саме риси). Довкола нього було якесь поле, котре відхиляло ваш погляд: так військовий літак-невидимець відхиляє радарні хвилі. Поряд з цією істотою Посудієвський і Тхолик бачилися цілком нормальними людьми. Завдяки властивості новачка розсівати увагу, ніхто у відділі не надавав значення його дивній конституції; в нього були задовгі тонкі ноги, дещо закороткі руки, продовгуватий череп без жодної волосини, очі, котрі мали властивість то виступати з орбіт, то глибоко западати, а ще рудувато-чорна з опалесцируючим відтінком шкіра. Втім, я не мав певності, що то була саме шкіра, а не хітин. Якщо звичайні люди ту істоту не помічали, то інзекта-гомо дивилися на неї як первачок на старшокласника, а, може, й так, як гусінь дивиться на метелика. Воно одягалося у все чорне, і в темряві його можна було б мати за велетенську, у людський зріст, цикаду.
Ткач якось не без іронії зауважив, що тепер, з появою нового виду інзекта-гомо, такі особини як Посудієвський, Тхолик, Стонас, Шкляревський-Вечеровська слід називати "інзекта-гомо вульгарус", тобто комахолюдина звичайна. Тим часом ці останні після похорон Михайлюка стали проявляти соціальну активність. Стонас, наприклад, благала нас не вимикати радіо, а Шкляревський-Вечеровська приносило їй — Стонас по десятку газет на день. Вони сиділи за великим письмовим столом Білоконя, перешіптувались, шурхотіли газетами або просто дивились одне на одного і верхні губи в них при тому ледь-ледь здригалися. Спілкування їхнє на гіпермові робило й зовсім неможливими наші творчі заняття. Кімнату в цей час, здавалося, обплутувало павутинням. Ткач у таких випадках брав цигарки й виходив на ґанок, а я йшов у читальний зал і проглядав усі номери газет, котрі перед тим завважував на столі у Стонас. Всі вони містили інформацію, якщо не про боро-кремнієві виробництва, то про "відкриття" палеонтологів, в яких називалися все нові факти колись існуючої на Землі комашиної цивілізації, котра буцім-то з невідомих причин покинула батьківщину, залишивши на ній своїх відсталих родичів — бджіл, мурахів, термітів... Кілька газет дали малюнок "цвіркуна" — мовляв, таким був перший господар Землі, а один із популярних журналів видрукував фото донбаської знахідки, той знімок, що мусив би побачити світ багато років тому в журналі "Доповіді Академії Наук". Тільки тепер ні словом не згадувалося про невідомий, не схожий на жоден земний, вид матерії, до якого належали донбаські "Обладунки". По суті, відбувалося формування громадської свідомості в дусі толерантності щодо справжніх господарів планети, якби вони захотіли повернутися на свою прабатьківщину. Першими, хто споживав цю інформацію, були рядові інзекта-гомо. Їхнім завданням було привернути увагу людей до теми, що вони й робили досить вправно. Наприклад, ні Стонас, ні Шкляревський-Вечеровська жодного разу не сказали "в лоб" про те, що писали газети. Вони тільки прицмокували язиком від подиву, мовляв: "Це ж треба!" До того ж робили те начебто потай, чим ще більше інтригували. Робота велася привселюдно. У цьому я переконався, коли мені подзвонив Іванищенко.
— Старий, — сказав він, — пам’ятаєш останню розмову про отих чортів, що про них нам дописували на радіо? Ну, про дужанів, котрі власноручно переносили залізобетонні плити? Не забув?... Що ти скажеш, щоб зробити про них передачу? Ми надамо тобі всі матеріали.
— Цікаво, — сказав я. — Є нові факти?
— Та фактів хоч відбавляй. Погортай лишень газети... Кхе-кхе.. — Іванищенко чи то посміхався, а чи кашляв. — Пишуть, що вони — ті істоти створили колись на землі могутню цивілізацію. Правда, достеменно поки що це невідомо, кхе-кхе.
— На коли потрібна передача? — запитав я.
— На вчора, старий... Радіослухачі своїми дзвінками й листами не дають жити. Вимагають висвітлення проблеми.
"А мені відводиться роль висвітлювача, — майнуло в голові. — Безстороннього, так би мовити".
— Передача буде пряма чи в записі? — поцікавився я.
— У записі, в записі. Ми останнім часом уникаємо експромтів.
Першим рефлексом було відмовитись. Адже можливість сказати правду в ефір — бодай коротким текстом, поки інзекта-гомо не встигнуть вимкнути апаратуру, відпадала. Повагавшись і подумавши про матеріал, я сказав:
— Давай. Але на вчора, як ти кажеш, не вийде. Зараз багато клопоту по роботі.
...Петро Іванищенко зустрів мене як завжди привітно. Проте на рум’яному повному лиці його чогось не вистачало. Бракувало спокою. Завдячуючи отому глибинному, притаманному тільки йому, спокою, він ні на йоту не просунувся в поезії. Але тепер невідомий гример зняв з його обличчя той вираз. Правда, не наділив його й іншим... А ще кудись поділася колишня розкутість, майже розв’язність радіожурналіста. Він висмикнув з гори паперів на столі худеньку течку і подав мені.
— Ну, ти ж, старий, не тягтимеш кота за хвіст?