Ми зустрілися в сквері. Кілька чоловік вигулювали собак. На Ткачеві була та ж сама чорно-сіра "водолазка".
— Бачили? — простягнув газету.
Це була "молодіжка", котра час від часу друкувала й мої оповідання. На другій сторінці я побачив фото вирви на кладовищі з усіма деталями — кістки, черепи, шматки глини. "Акт вандалізму чи спосіб привернути увагу?.." — прочитав заголовок над коротким дописом. Кореспондент повідомляв, що невідомим було висаджено в повітря безіменну могилу на міському кладовищі, під якою виявилося велике братське поховання. Адміністрація цвинтаря відмовилась від будь-яких коментарів і пояснень. Є всі підстави вважати, що той, хто підірвав могилу і той, хто подзвонив у редакцію — та ж сама особа. Дзвонили о восьмій, а вибух чули о пів на сьому.
— Звідки ви їм телефонували? — спитав я.
— З автомата... У всі газети, на радіо й телебачення. Але відреагувала тільки "молодіжна", з чого роблю висновок, що всі інші засоби масової інформації вже під контролем інзекта-гомо.
Досі я уникав дивитися Ткачеві в обличчя. А тут глянув. На мить здалося, що подивився в дзеркало — якесь дивне свічадо, в котрому відбивалася не твоя подоба, а суть. Переді мною хоча й було смагляве, горіхового кольору обличчя іншої людини, але на ньому вгадувалися ті ж самі тривоги, що мучили й мене.
— Як усе те сталося? — запитав я.
Ткач роззирнувся й показав на вільну лавку в глибині скверу. Він не озивався, аж поки ми не сіли.
— Може, це мені тільки здалося, — мовив нарешті, — але того дня вранці всі наші інзекта-гомо похворіли. Стонас ходила ніби причмелена. Та й Посудієвський, і Тхолик, і оте нове, що його взяли на місце Вакуленка, були самі не свої. Ходили, похитуючись, начебто в них було ушкоджено координацію рухів. Я намагався розвеселити нашу сусідку: оповідав байки про мого папугу, пригощав чаєм. Дарма. Вона була хвора. Та найважче, мабуть, почувався Посудієвський, бо по обіді пішов додому.
— А кого взяли на місце Вакуленка?
— Якусь дивну істоту. Ні чоловіка, ні жінку. Воно заходило в нашу кімнату до Стонас, котра його й порекомендувала на цю посаду, і назвалося, як Світлана Вечеровська. А в наказі про зачислення на роботу значиться подвійне прізвище — Шкляревський-Вечеровська. Так і написано — перша частина чоловіча, друга жіноча. Доти мені не доводилося бачити живого гермафродита, та ще й такого, який би не соромився свого атавізму — мені-бо — чоловікові воно відрекомендувалося жінкою, а Стонас — жінка тут-таки називала його Сашком. Втім, якихось особливих прикмет я в нього не помітив. Обличчя худорляве, з гострим носом і близько посадженими, як у рака, очима; постать теж якась така — ні дядько, ні тітка. Але завдяки інзекта-гомівській непримітності його, так би мовити, амфотерності не дуже видно. До того ж і одяг носить такий, в який може з однаковим правом убратися й чоловік, і жінка. До речі, на роботу його прийняли вранці саме того дня, і воно теж було бліде, ніби точене солітером. Отже, я мав усі підстави вважати, що вибух на цвинтарі якимось чином вплинув на здоров’я інзекта-гомо. Більше того — вони стали заклопотаними, нервовими, подовгу збиралися спершу в Посудієвського, а потім у Тхолика. Коли ж розходилися по робочих місцях, то від них, а також з дверей, де вони кублилися, тхнуло фермою тутового шовкопряда.
Ткач замовк. Уже сіріло, а під густою липою, де стояла наша лавка, й зовсім смеркло.
— В п’ятницю, — озвався знову, — на ґанок, де я перекурював, вийшов Михайлюк і запросив на генеральну репетицію перед змаганням. "А даси політати?" — запитав я. Він пообіцяв, що дасть, а тоді зауважив: "Щось наші комахи начебто почманіли..." "Ага, — погодився я, — у них якась специфічна хвороба, яка вражає їх і не займає людей. "
Ми взяли по дельтаплану. Антон, як і його супутники, літав над річкою, відточуючи фігури пілотажу. Суперників було більше десятка, але жоден не міг дорівнятися до нашого друга ні за технікою польоту, ні за висотою. А я поплив до балки і в повітрі подолав шлях, яким ми поверталися від цвинтаря. Поміж кронами дерев бачив біле глинисте ложе струмка, на дні балки. Коли ж наблизився до латки на кладовищі то, крім слідів колісного трактора, нічого там не помітив. Вирву було загорнуто, а майданчик вирівняно. Так мусило й бути. Адже вибух не могла не почути цвинтарна сторожа... Так от, я перетнув вертикаль над "міражем", але мощів не помітив. Заходив на віраж п’ять разів, щораз на новій висоті, але нічого не змінилося — майданчик, як майданчик на краю кладовища. Під час останньої — шостої спроби — це вже була стеля для дельтаплана — мені не пощастило вийти на вертикаль і я проплив збоку над недавньою вирвою, ближче до краю латки. І раптом опинився в промені прожектора, ні — в колодязі, кладкою якого було невидиме проміння. На дні лежав той самий кістяк у три людських зрости з вороненої сталі, а довкола блимотіла еманація — світло, не світло, постріли, не постріли, метелики, не метелики. В того, що лежало на дні, ворушилися зуби — не щелепи, а саме зуби, як у коника або павука. Я хоч і проплив з боку, по самому краю "колодязя", та мене обдало таким стражданням, що я ледве долетів до Марининої гори. Тим часом дельтапланеристи завершили тренування і вже варили на березі куліш. Михайлюк був у центрі уваги, його вітали з завтрашньою перемогою — хто з заздрістю, хто без, але всі ставились до нього дуже доброзичливо. І сам він — завжди стриманий — тепер ніби виліз зі своєї равликової домівки. Мені ще не доводилося бачити його таким відкритим. Хоч як свербіло розповісти про все, що скоїлося без його участі, та я не зважився бентежити його. У нього було свято. Жодне свідоцтво про винахід, жодна публікація в солідному журналі не принесли йому стільки втіхи, як визнання купки колег-спортсменів. До речі, ні вдень, ні тоді, коли ми вже поверталися при світлі фар додому, ніхто з нас і натяком не торкнувся теми "міража". Я вирішив оповісти Михайлюкові все після змагань, тобто наступного дня.
Ткач підвівся. Витяг з задньої кишені штанів сигарети й запальничку. Вогник вихопив із сутінок схудле обличчя, на якому вгадувалися однаково відчай і затятість. Він не озивався, аж поки не докурив, а тоді сказав: